Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже призвичаївся: віддаляючись від муру, обхоплював ногами канат, коли несло назад — виставляв ледь зігнуті й з’єднані ноги перед собою. Зіткнення були не надто болючими, можна терпіти.
«Це як приземлятися з парашутом, — порівняв Левко, — двадцять разів поспіль».
Наблизившись до четвертого рівня, Левко став шукати очима бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в темряві нічого не бачив. Упершись ногами в десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє та нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії залишалося метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.
Підбадьорившись, Левко вирішив пришвидшити спуск: розслабив ноги й став з’їжджати на самих руках. Іще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і можна буде перепочити.
Хлопець надто пізно зрозумів, чому зникло відчуття вібрації мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.
Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше як три метри, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці збіліли від напруження, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалася на шиї.
«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка була метрів із двадцять п’ять завдовжки, проте, зважаючи на те, що Ґрем тримав її навстоячки, обмотавшись нею довкола пояса, не діставала до бруґмансії.
Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він міг зірватися. Однією рукою ніяк не втриматись. Водночас довго висіти на двох він теж не може — долоні пітніли від страху.
Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся в гладеньку прямовисну поверхню колінами, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори — ліву руку, зуби та коліна, які, щоправда, постійно зісковзували, — він наважився звільнити праву руку та перенести її на півметра вище.
Закручені вихори знову відірвали його від муру. Намертво вчепившись у канат зубами, Левко закрутився навколо своєї осі, неначе дурнуватий пітбуль, який зімкнув щелепи на підвішеній до дерева шині. Під час наступного зіткнення хлопець зміг перенести ліву руку. Таким чином йому вдалося піднятися канатом доти, доки він знову не вперся в нього ступнями.
Хвилину Левко висів, скорчившись, як ембріон. Віддихувався. Потім поліз угору.
— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червоне від напруження лице Левка над виступом.
Українець виліз на терасу з ногами, простягнувся на спині й тільки тоді сказав:
— Довжини не вистачило.
— Скільки?
— Метрів три.
Левко підвівся на ліктях. То йому почулося, чи мулат справді зітхнув із полегшенням?
— Що робитимеш? — Ґрем щось відчув і поквапився розвіяти Левкові сумніви.
— Заберемо в Сьоми альпіністську, зв’яжемо разом, і ти спустиш мене знову.
— О’кей, — сказав американець.
— Пс-с…
Сьома насторожився та повернув голову. Вітер, віддалений грім і більше нічого. Ніби.
— Пс-с! Пс-с!
«Не може бути. Вони не могли повернутися так швидко», — аж тут угледів, як хтось смикає за мотузку, прив’язану до металевої палі намету.
Налігши на костур, Семен підступив до краю платформи. Внизу стояли Ґрем і Левко.
— Що таке?
— Відв’язуй зелену мотузку, — прошепотів українець. Світла торбинка на його шиї скидалася на слинявчик.
— Навіщо?
— Канат закороткий. Не вистачило.
— А хто то кричав?
— Я, — в Левковому голосі задеренчала нетерплячість: — Відв’язуй давай.
Сьома похитав головою та зашкутильгав до намету-їдальні. За чверть хвилини мотузка звільнилась і зашурхотіла по траві — хлопці, не чекаючи, потягли линву на себе.
Діставшись до спуску, Сьома побачив, що товариші зникли. Він хотів розповісти про удар блискавки, бо непокоївся через Сатомі, та хлопці пішли, не сказавши ні слова.
Подумки провівши друзів уздовж тераси, Сьома крутнув головою. І помітив, як хтось прямує до нього від пірамід. На коротку мить хлопець зрадів, зміркувавши, що із Сатомі все гаразд, але тут-таки похолов і ледь не зойкнув, усвідомивши, що в японки не було із собою ліхтаря.
Ризикуючи виказати себе й тим самим занапастити всю операцію, Сьома став спиною до силуету, що наближався, приклав ліхтар до живота, спрямувавши його в той бік, де мали бути хлопці, й блимнув один раз. Він сподівався, що його тулуб хоч трохи сховає промінь від охоронця.
Розвернувшись, Сьома ненароком упустив ліхтар на землю. Нахилятися не було коли, тож хлопець поквапився під захист намету-їдальні.
Левко самотужки намагався зв’язати дві мотузки докупи. Вдавалося не дуже: передусім через різну товщину альпіністської мотузки й каната, та здебільшого тому, що Лео нічого не тямив у вузлах. Він з’єднав линви прямим вузлом, невідь чому вирішивши, що він самозатяжний, а вільні кінці вирішив для надійності скрутити між собою.
