Вартовий не рухався, встромивши промінь, як важкий середньовічний спис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що чинить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, тож на півдорозі американець упав на коліна та підповзав до краю навкарачки. Над самим урвищем він затримався — зіщулився, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з пітьми. Утім, охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат наважився й, перехилившись, звісив голову якомога нижче в чорноту.
— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — якщо можна кричати пошепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив.
Не встиг він стулити рота, як небо на сході розчахнулося та сипонуло жмутком жилавих блискавок. Відстань була незначною, тож грім прикотив умить. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не заволав лише тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову та в останніх спалахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.
Вартовий дивився просто на нього.
Охоронець почувався некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що, як він помилився й силует — той, кого він помітив на краю тераси, — лишився позаду, за спиною?
Вітер шарпав одяг, відштовхував від провалля та постійно норовив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так, наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутися туди, звідки прийшов.
Зненацька вартовий завмер. Йому почулося, ніби з того боку, куди він прямував, крізь завивання бурі щось пробилося. Не повертаючи ліхтар, він витягнув шию та прислухався. Наступної миті до бажання спорожнити сечовий міхур додалося нове — ще більш пекуче. Вартовому здалося, ніби все лайно, що тільки є в його організмі, раптово, мовби за командою, скупчилось у нижній частині тулуба, налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха скулився та несвідомо підігнув коліна.
ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А
ХЕЕ-НА…А У-А-І-ИНИ…
Хтось співав.
Хтось співав у проваллі!
На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.
— Ой-а! — не стримався охоронець.
Важкість зсунулася кишками донизу, примусивши його стулити коліна та зігнутись. Усе ще спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався ліворуч — туди, звідкіля долинали співи, — й у світлі блискавок розгледів… Він не знав, як описати побачене… На краю прірви, скорчившись, завмерла навкарачки людиноподібна істота. Її очі хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Істота наполовину звисала над чорною порожнечею, так, начебто намірилася шугонути назад у пітьму, з якої виповзла, проте дивилася на нього!
Блискавки згасли — й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті втратити свідомість. Він застогнав. Йому знадобилося секунд десять, щоб опанувати себе та, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар у той бік, звідки витріщалася згорбатіла потвора. Промінь ковзнув по краю провалля і… висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.
Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні й ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.
— Мати Божа! — хлопчина втратив залишки хоробрості, що кволо ворушились у грудях і примушували його триматись. А ще він зрозумів: якщо стоятиме тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О Мати Божа, порятуй мене!
Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, й на сельву водночас вивергнулися тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали та неможливо викривляли промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.
Вартовий розвернувся й галопом помчав до ангара.
Надсадний Ґремовий шепіт досягнув свідомості Левка. Хлопець почув, як згори злетіло: «Ти довбонувся, кретине?» — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові, зрозумів, що питання адресовано саме йому.
«Згори? Чому воно прилетіло згори? — проскочило в задурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»
Лео перестав співати, задер писок і промимрив:
— Господи, прийом… прийом…
А потім осягнув: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»
Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко побачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись руками, безтурботно звісивши ноги у провалля.
— Ох ти бляха! — вигукнув хлопець рідною українською та ривком видерся вище.
«Щоб я всрався! — додав подумки та знавісніло потрусив головою. — Що це було? Що зі мною?» Викид адреналіну дав змогу кілька секунд опиратися запамороченню.
