Індіанець щось прошепотів до себе, зірвався з місця та підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців, які смалили самокрутки, загорнувшись у яскраві ковдри. Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то на свої очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщилися на українця. Хлопець насупився, знизав плечима та пішов на апетитний запах.
Марко роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанців із загону Амаро Кіспе наминали їжу аж за вухами лящало. Лео зиркнув на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, салат і консервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він уступив до намету, взяв чисту тацю та примостився наприкінці черги. У черзі тупцяло півтора десятка чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До приходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічне влучання блискавки, та щойно хлопець увійшов, розмови стихли. Левко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.
«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Глипнув на одяг. Чистий. Зиркнув на кеди. Брудні, та не брудніші, ніж взуття перуанців. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно приглядається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Мабуть, на ньому лишився бруд або… — ось тут він похолов, — пелюстки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну й двічі провів пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду й, основне, без жодних пелюсток, листків чи гілочок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.
— Спіткнувся й упав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.
Йому ніхто не відповів.
Коли Левко підступив по свою порцію, кухар Молінарі затримав черпак із кашею.
— У тебе все гаразд? — спитав італієць.
— Усе чудово, — промовив Левко.
— Ти захворів?
— У мене все нормально, — твердо повторив хлопець.
Марко глипнув униз, помітив обдерті до м’яса долоні. Українець хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, й Левко збагнув, що кухареві дуже не сподобалося те, що він побачив.
Присвічуючи електричним ліхтариком, Сьома стояв посеред Чорної кімнати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з бачених ним у Твердині. Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампі, та світла однаково не вистачало: стеля тонула в темряві, як і віддалена від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилася під землею, бо громаддя Паїтіті, хай яким здавалось великим, просто не могло вмістити в себе такий об’єм.
І попри це, Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.
Хлопець стояв не далі як за метр від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалася за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, в Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома скулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутися на жертву, вкусити, впустити отруту й пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледве чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».
(…я не встигну тебе витягти…)
За мить до того, як піддатися натиску одурманливої чорноти й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись угору по стінах. У голові мимоволі сплило чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, ніби епітафії на надгробках, їхня монотонність дико контрастувала з виразними й розбірливими знаками на гранях із білого мармуру.
«Що там?» — згадав росіянин. — «Дати…» — відповів Джейсон. — «Дати?..»
Хлопець пересилив себе та залишився на місці.
Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни й обережно наблизив до неї обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник, але цікавість відтіснила його та повернула самовладання.
Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. Чорну залу переповнювали справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались у всі боки. На темних гранітних стінах не знайшлося б клаптика, до якого можна було би прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. Із першого погляду Сьома усвідомив, що розшифрування письмен може тривати вічно. Водночас відчувалася система. Сьома відзначив, що всі рядки, які збігали вглиб кімнати, починалися числами…
(…дати…)
…числами, відмежованими подвійними вертикальними рисками.
