Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнорувати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Ґрем, Сатомі та Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що тремтить від холоду, та, попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, тремтіння не минало.
Побачивши американця, японку та росіянина, хлопець зрадів. Щоправда, радість тривала недовго. Левко напружився та ще більше затремтів, спостерігши, як розширюються від жаху очі Ґрема й Сатомі. Обличчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і приглянувшись, Сьома спіткнувся та ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз уся увага прикута до них, росіянин опанував себе й удав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звичного відстороненого та злегка насмішкуватого вигляду.
— Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи. На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по залі, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Амаро Кіспе все минеться саме по собі, проте відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію та вигадати, як відбріхуватися.
На щастя, пласкоголового не було.
Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за светр.
— Ти бачив? Що з ним? — прошепотів мулат.
— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.
— Він схожий… — кадик Сатомі смикнувся, — він схожий на диявола.
— Тс-с… Удавайте, що все гаразд, — сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кремсаючи мозок, як капусту, перемелюючи, розриваючи думки й роблячи його беззахисним. Він нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — й не розумів.
І ще те число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…
Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилося нікого, крім кухаря.
— Вільна каса! — вигукнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.
— Доброго ранку, Марко, — змахнув п’ятірнею Семен.
— Привіт, професоре! Як спалося?
— Кепсько.
— Ви сьогодні пізно. Я вже хотів прикривати контору.
— Заспали через бурю, — Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після споглядання Левка.
— А-а, — кухар по-італійському експресивно скинув руки. — Файно вчора гримотало.
— Та так, нічогенько.
— Оукей, друзі, що замовлятимемо сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний Біґ-тейсті? Можливо, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють у південних штатах США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет знайдеться по дві порції на рило. Як вам таке? Можу заприсягнутися на кучугурі Біблій, ви не сподівалися, що таке щастя очікуватиме на лінтюхів, які сплять ледь не до півдня.
— Валяй! — росіянин підставив піднос. — Заради цього варто було не спати півночі.
Ґрем здригнувся. Що він меле?
— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.
— Слухаюсь, ме’ем.
Накладаючи кашу, Марко проникливо роздивлявся хлопців і дівчину. Засохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бічних поверхнях біцепсів американця, що виступають із-під рукава теплої футболки й тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх помітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував полог намету, пропускаючи Семена та дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бруду. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу… малята виходили вночі погуляти». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталося багато значущих подій, і буревій чи навіть влучання блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.
Хлопці й дівчина поставили підноси на стіл і сіли. Семен — коло Левка, Ґрем і Сатомі — навпроти. Мачігуенга здебільшого вже поснідали й подалися займатися власними справами, хоча декотрі ще допивали чай. Кілька перуанців докурювали самокрутки. І перші, й другі тримались осторонь хлопців і кидали на них косі погляди з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Певно, відсипались.
Хвилину жували мовчки. Зрештою українець не витримав і штурхнув Семена ліктем.
— Що зі мною не так?
— Я не знаю, Лео, — Сьома втримував на губах кривувату півусмішку, та загалом вираз його обличчя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. — У тебе щось із очима.
— Що з ними?
— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».
Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі буркнула:
— Нам не треба було сюди приходити.
Від пірамід до їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і невиспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо чітко, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, тож тепер став схожим на чотириокого гостродзьобого павука.
Сьома здоровою ногою наступив на Левкову ступню.
