— Я так і думав. Це під час подорожі почалося чи раніше? — Марко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петрушку, поморщені огірки й цибулю. Сатомі підсунув огірки, сам узяв капусту.
— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Для Ґрема раніше, а для Левка, мабуть, під час поїздки. Лео взагалі спочатку вважав, що Ґрем голубий.
— Бути такого не може!
Застукотіли ножі, й Сатомі заходилася переповідати історію про те, як Левко «заскочив» у одному ліжку Ґрема й…
(…її пропекло жаром, а ніж затремтів у руці, коли вона збагнула, що, загравшись, ледь не вибовкала про Яна…)
…й одного хлопця, що теж не хотів, аби Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав, як навіжений.
— І коли в того телепня прорізались очі?
— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.
Сатомі закінчила з огірками та перейшла до щавлю.
— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано, ще ніби й не переставши сміятись, запитав кухар.
Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над дошкою для нарізання овочів.
— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блискавкою.
Марко зміркував, що це не пояснює, чому в нього очі такі, наче він усю ніч вичавлював із прямої кишки хокейну шайбу, проте вголос не сказав нічого, натомість поставив інше запитання:
— Що з твоїм вухом?
Сатомі занервувала, й він це помітив.
— Не знаю… десь ударилась.
Дівчина напружилась, чекаючи на нові запитання, проте кухар змінив тему розмови.
Нарізати овочі вони завершили після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися, тож Марко, витерши руки рушником, пішов їх виловлювати.
Японка лишилась у наметі сама й повірити не могла своєму щастю. Інгредієнти салату лежали на столі окремими купками. Дівчина відшукала на стелажах достатньо велику миску, поскидала в неї капусту, огірки, цибулю та зелень, а тоді, трясучись й пітніючи, похапцем витягла з рукавів подрібнені листя й пелюстки бруґмансії. Навздогін полетіла бруґмансія із сумки на поясі.
Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців, салат стояв на столі готовий: посолений, вимішаний і политий олією.
— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом із намету.
Марко кивнув, подарувавши їй усмішку.
— Ти куди?
— Мити руки.
— Ось же умивальник.
— Ну, Марко…
Чоловік ненароком кинув погляд на миску із салатом і спохмурнів. Його натреноване око вмить вихопило жовті вкраплення із загалом однорідної блідо-зеленої маси. Подумки він перебрав усе, що додавав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.
— От чорт! Я тугодум! Так би й сказала, — Марко видушив із себе посмішку. Цього разу невдало: кухар із нього кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.
— Я повернусь.
Рукави її спортивки звисали на плечах, як здуті повітряні кульки.
Сатомі повернулась, і рукави знову надимались, наче від іще однієї кофти під ними.
Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.
Роботи для японки не було, та вона однаково крутилася на кухні, тож Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив із кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету й підглядаючи то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, на що очікував. Не звертаючи уваги на індіанців, які тямили у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його із сумки на поясі, Марко ще вагався, та коли дівчина взялася витрушувати зілля з рукавів, чоловік похитав головою. Приправи не носять у рукавах кофти.
«Срати мені й плакати, малята хочуть нас усіх потруїти, — здогадався Молінарі; трохи поспостерігавши та поміркувавши, він вирішив: — Треба сказати Амаро».
«Марафет»[142] не допомагав.
І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (триклятий… сраний… довбаний… грьобаний… і такий БЕЗЖАЛІСНО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.
Ніздрі розпухнули й палали. Перуанець більше не розрівнював порошок у доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці та закладав у ніс. Із лівої ніздрі збігали мутнуваті шмарклі. Під правою шмарклі змішувалися з кров’ю. Кров скрапувала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки, по суті, непридатні для вживання. Утім, недоросткові все було по цимбалах. Біль (…боги, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ?!!) не минав.
