— Звалюй! Підривайся та вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.
Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміченим, одначе з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.
— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся та похитав головою.
— Пізно, бадді. Нам кінець.
— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками налетіла на Левка, щойно зайшла до «нори». — Ти підставив нас усіх!
— Я… е… — Лео на таке не очікував. — Я навіть… — він зиркнув на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг чекати на таку реакцію Ґрема, проте мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.
— Важко було глянути в дзеркало перед виходом? — не вгавала японка.
— Я змінив одяг, як і ви, і…
— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не винен, — а тоді: — Сідай, — наказав Левку. Сьома, як завше, дотримувався системного підходу: спершу — розібратися з українцем, опісля — вирішити, що робити далі.
— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — українець опустився на матрац.
— Твої очі, наче стиглі вишні, — росіянин зауважив недовіру в Левковому погляді й наголосив: — І це, бляха, не метафора.
— Чому?
Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно металися, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.
— Ще не знаю, — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Зрозуміло. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.
— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.
— Чим це може бути викликано? — Сатомі зверталася до Сьоми. — Перепад тиску? Хвороба?
Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитися на Левка.
— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… хм… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки про тебе й гудуть.
— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби каната не вистачило, я дізнався про це лише тоді, коли кінець майже вислизнув із рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.
— Ти висів на самих зубах? — не повірила Сатомі.
— На руках. Але не міг вилізти вище, поки не вчепився зубами.
— Таке трапляється, — заспокоїв японку Семен, — моя двоюрідна сестра після затяжних пологів мала щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була, як помідор.
— Тобі не треба було виходити, — Сатомі заговорила спокійно, та все ще з осудом.
— Я ж не знав, — скинув голову Левко і…
— Не знав про що? — цей голос примусив усіх підскочити. Від несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Ґрем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.
На порозі «нори», заклавши руки за спину, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі в півтемряві вигравали. Світло вони не відбивали, бо відбивати не було чого; ті тьмяні відблиски вихоплювалися зсередини.
— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.
Ґрем увімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився за спиною Амаро.
— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, ніґере. Бігом! — морщачи лоба, гаркнув перуанець. Мулат скорився, відступивши від проходу.
Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку частину їхньої розмови чув коротун. Сьома перекинувся на спину й сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. Єдине, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — це Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».
Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. Потому підійшов до українця, безцеремонно схопив за підборіддя та смикнув до себе. Довго роздивлявся очі. Лоб коротуна безперестану пульсував: то стискався, вкриваючися зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця нелюдськи боліла голова, й тільки морщення лоба давало змогу на якийсь час відволіктися від пекучого болю. Здавалося, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажує на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, й Левко раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні карлика, та зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле, обличчя куцана рясно обсипало прищами.
— Що ти там робив? — недомірок вертів головою, приглядаючися до Левкового лиця то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безперестану смикалась, око під нею сльозилось; хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя. — Ти, що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?
