На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшення: перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка якось пов’язаний із великою пірамідою й ударом громовиці. Схоже, він навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець. Поки що не здогадується.
Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцеві слід було видати правдоподібну відповідь.
Кіспе заплющив очі та скривився. Біль, що хвилями наступав і відходив, саме зараз обвалив на його бідолашну голову свій винятково потужний вал, такий, що аж у зубах занило. Перуанець перечекав напад і прохарчав:
— Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?
— Я… я не… — Лео похапцем перебирав варіанти. Нічого путнього на гадку не спадало. Усвідомлення, що від його відповіді, ймовірно, залежить їхня свобода, лише погіршувало ситуацію. Нейрони розганялися до скаженої швидкості, проте металися мозком ухолосту. — Я не пам’ятаю.
— Пф-ф-ф! — пирхнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: як тільки розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш, — говорячи, він копіював Джейсона.
«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім чітко уявляв процес (як це — табуреткою прищикнути одне яйце?..), та не сумнівався, що той псих на таке здатен.
— Я… не… — Лео засмикався й іще раз спробував випручатись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.
— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!
Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, й Кіспе почав морщити носа. Підпухлини вполовину затуляли очі, Семен розпливався. На мить біль став таким нестерпним, що витіснив з голови думки. Карлик навіть забув, для чого спустився до хлопців. Трохи отямившись, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз потрібно, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі та витурити до дідькової матері клятий біль із макітри. А студентики нікуди не подінуться. Розбереться з ними потім.
«Може, він і правду каже», — припустив коротун.
Новий напад. Недоросток застогнав, схопився та відштовхнув Левка від себе:
— Однаково не вірю тобі, шмаркачу, але… мушу… мені треба… йти… — (болить… болить!.. Господи, як вона БОЛИТЬ!). — Після обіду прийдеш до мене і… — (швидше… не гай часу… БІЛЬ НЕ ЧЕКАЄ!), — …і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, після яких… після яких… — Амаро хотів сказати «…після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслися тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова й навіть губи. Перуанець вишкірився, цвіркнув: — Після обіду, — а потому, шумно дихаючи, ретирувався.
Ґрем підступив до порога й визирнув у галерею. Провів горбатий силует очима.
— Пішов.
Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.
— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився та допоміг.
— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома, — я лише розвинув її, — насправді ідей у Левка було рівно нуль, він просто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за це.
— Що з ним? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.
— Може, абстинентний синдром, наркотична ломка, а може, він хворий на щось, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояснив Сьома.
Українець рвучко перекинувся, проповз навкарачки матрацом в інший кут «нори», розкидав наплічники й дістав білу прим’яту торбинку.
— До справи!
— Якої справи? — озвався Ґрем. — Нас викрили, й після обіду…
Левко скочив на ноги й випростався так стрімко, що американець умовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля та бачив, як шалено палають закривавлені очі. Ось воно — те, через що в подорожах необхідні такі люди, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, та які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, об яких життя, даючи копняка їм під зад, ламає собі ногу. Дивлячись на українця (хоча глибоко в душі досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті нікуди не подінеться. Паїтіті зачекає.
— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеться після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої Левкової горлянки, — бо після обіду нас тут уже не буде, — хлопець виклично глянув на мулата, витримав паузу та напористо доказав: — Якщо інших пропозицій немає — до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.
Ґрем стояв на чатах, щоб їх удруге не заскочили зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти та листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини вони закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.
