Спитавши дозволу — Марко впирався, та зрештою згодився, — Сатомі пішла до тих рівнів Твердині, де знаходилися лабораторії, сейфи зі зразками та лаунж-кімнати вчених. Троє із шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі холодно, висловили бажання обідати у своїх кімнатах. Один із археологів, Джеррон Старкс, зголосився допомогти японці. Він піднявся нагору й допоміг принести в підземелля таці з порціями для себе та своїх колег.
Коли Сатомі повернулася, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, тупцяли наприкінці черги, що вже почала обкручуватися довкола столів, а мачігуенга невдоволено гули.
— Що сталося? — Сатомі зазирнула Ґремові у вічі.
— Не знаю, — мулат неспокійно переступав з ноги на ногу, — кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.
— Він якийсь дивний, — за винятком невиразних плям рум’янцю, що вкривали щоки, Сьома був блідим. Хлопець скоса глипнув на японку: — У тебе там усе гаразд?
— Так, — вона інстинктивно зиркнула на вхід до Твердині, неначе остерігаючись, що звідти вийде хтось із науковців, блюючи жовчю. — Вони вже починають їсти.
Росіянин стиснув губи та видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.
— Хріново. Ми поквапились.
— Не розумію, чому він тягне…
Несподівано Марко виглянув із намету, збуривши нову хвилю приглушених нарікань. Дивився він не на вервечку роздратованих індіанців, а в бік початку спуску до галерей, куди за секунду до того зиркала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті так, що ледь відкривають зціплені зуби, очі приховані пасмом волосся. Постоявши секунд п’ять, італієць щез у наметі.
— Що ти про це думаєш, бадді? — запитав Семена американець.
— Боюся, він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.
— Ні-і, — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.
13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Окинувши зверхнім поглядом вервечку робітників-мачігуенга й охоронців, ґевали протиснулися під брезентом. Вони завше приходили та брали їжу без черги. Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по підносу. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох були величезними, навіть як на таких гігантів: гірка салату здіймалася над краями таці сантиметрів на п’ять, решту таці було так залито підливкою, що крізь коричнюватий соус не проступало рису.
Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.
Черга зрушила. Мачігуенга видихнули й утішно загомоніли. Один за одним вони вислизали з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.
Молінарі закам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня височіла праворуч від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей відчуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, витрачену на обігрів тіла. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровила та лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, щедро вимочуючи м’ясо в соусі. Над столами залягло мовчання; чути було лише плямкання та сумбурне вистукування ложок. Марко не хотів труїти їх усіх, особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорна та Марґоліса разом із усіма, або — нікого. Він вижде, поки ґевали вирубляться, стануть недієздатними, а потім…
(…твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати…)
…порішити їх. Усе решта почекає.
На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.
Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.
— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.
Сьома саме закінчив рахувати. Разом із ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.
— Ми не… — він хотів сказати «не голодні», проте від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопцевій голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся та зиркнув на дівчину. Японка не відривала очей від своєї таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не розуміє, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилася вільною рукою в бортик металевої таці, й уторопав, що дівчина все чудово усвідомлює, просто не відважується підняти погляд.
— Чого ж це ви один рис жуєте? — продовжував глумитися Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.
Ґрем припинив длубатись у тарілці та завмер, набравши у груди повітря.
Зненацька Марко зауважив, що Семенів погляд спрямований кудись не туди. Сьома все ще наляканий, але дивиться не в обличчя, не зазирає в його очі, а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.
Чай.
Перед собою напівзігнутими руками він тримав чашку чаю.
