— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.
— Один — це карлик, — згадав Сьома.
— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.
— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.
— Я ж вам говорив, — докинув Ґрем таким голосом, як наче Семен і Левко завинили, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитись.
— Заткнись! — агресивно зреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І, Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся впродовж найближчих тридцяти хвилин». — Він нам не зашкодить.
Ніхто з них чотирьох, враховуючи й самого українця, в це не вірив.
«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець із автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши йому набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, що їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.
— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема та Сатомі, проте звертався винятково до японки, — прослизніть до хатини Джейсона та розшукайте ключ від «Колібрі», а ми із Семом подбаємо про Амаро Кіспе.
Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву під своїми ногами.
— Де нам його шукати?
Левко спалахнув, ледь стримавшись, щоб не вдарити американця.
— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову із задниці й починай нею думати.
— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, зиркнувши на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.
— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко. — Тобі туди краще не потикатись.
— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключа у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.
— Хвилин десять щонайбільше, — замислившись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємося біля вертольота, — і, пересиливши себе, поклав руку на мулатове плече: — Не підведи, чувак.
Ґрем не відповів.
Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.
— Давай швидше, — підганяв українець.
— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув, — лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і тому відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.
Із надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із учених там катують. Однак джерело криків рухалося, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав, волаючи та лякаючись власного відлуння.
— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я все ще гадаю, що вони вгамуються. Мабуть, уже незабаром.
— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Основне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.
Вони вийшли на галерею, де знаходилися покої Амаро, й українець пришвидшив крок. Тієї миті він не думав ні про що, намірившись діяти імпульсивно, вирішуючи на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — те саме, що відчувати страх.
Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів до кімнати коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе до того, що перуанець зустріне його з пістолетом у руці, й не повірив власним очам, заскочивши Амаро скорченим і закляклим на підлозі. Спершу хлопець припустив, що карлик усе ж пообідав, а потім зауважив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.
— Він мертвий? — зазирнувши до кімнати, запитав Семен.
— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.
Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали йому ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясом з’єднали перші два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши вузли, Сьома та Левко заквапилися нагору.
Крики в підземеллі стихли.
Дорогою хлопці забігли до «нори», щоб захопити найнеобхідніше, й наштовхнулися на Ґрема та Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами.
— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключ?
Ґрем люто глипнув на українця. Відповіла Сатомі:
— Ні. Ми навіть не заходили до хатини.
— Чому?
— Добрі новини: ми знаємо, хто другий, — дівчина оглянула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід, — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє, та підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.
— От лайно! — Сьома скинув угору стиснуті кулаки.
— Усе пропало, — глухо мовив Ґрем.
— Заспокойтесь, — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей охоронець? Що він зараз робить?
— Спить у гамакові, підвішеному між пальмами в західному кутку тераси. За ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.
Між вартовим і їдальнею було більше як сотня метрів, а тому, коли на терасі зчинився гармидер, перуанець не прокинувся. Його не розбудили ні крик, ні навіть постріли.
