Італієць двічі, вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною, дві третини якої вже хлюпали в його животі. За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин розглядав Марко зацікавлено, з надією, але незабаром на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».
Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:
— Fuck.
І шоу почалося.
За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знає про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробовує на собі його дію. Він усе врахував, одначе, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив із уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, але й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний відвар із бруґмансії, як і будь-яка рідина, напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю розносяться організмом і за той час, поки Марко дурнувато переводить погляд із чашки у своїх руках на напружене, та водночас зраділе обличчя Семена, проникають у мозок.
Марко втуплює порожній погляд у землю. Губи стиснуті міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. На лиці проступає холодний піт.
За секунду артерії на його шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо та ритмічно, в такт тому, як надимаються й опускаються груди.
За дві секунди чашка випадає з долоні (цієї миті всі, хто сидить за столами, відволікаються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають уздовж тіла.
Далі його очі затуманюються та наповнюються вологою. Артерії починають пульсувати (це помітно навіть із відстані трьох метрів), здригатися, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла, дихання пришвидшується, частково приховані волоссям очі обертаються незалежно одне від одного.
Семен, розуміючи, що мусить якось прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу та якомога рівніше говорить англійською:
— Спокійно! Це початок епілептичного нападу. Я знаю, що робити, не зважайте, продовжуйте їсти, — а тоді, нахилившись до Ґрема, швидко шепоче: — Забираємо його, нехай вони доїдають.
Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцеві під пахву та, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.
Перед тим як скочити в намет, Сьома озирається через плече, силкуючись збагнути, чи всі мешканці Твердині тут за столом. Він не може сказати напевне, проте знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, — пласкоголовий коротун не прийшов обідати, тож Сьома холоднокровно відзначає, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поквапитись до Левка. Насамкінець росіянин помічає вираз здивування на обличчі Мела Барра, який силкується пригадати, чи бачив за десять років роботи із Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не траплялося, тож якщо з кимось вперше стався напад, то саме він, а не Семен зобов’язаний подбати про хворого. І Барр починає замислюватися над простим, але цікавим запитанням: а що, в біса, коїться?
Ґрем із Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко падає їм до ніг. Його очі тепер сухі, та неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, іноді цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи тільки покремсані капілярами білки. Густа піна лізе крізь губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються так швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту вкриває тіло. Це навіть не піт, як усвідомлює Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться із пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.
Через хвилину конвульсивне смикання очей стишується, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи волати. Із губів випорскує дика суміш мурмотання, завивання та безумного вереску. Гірше від всього — він зводиться на ноги.
І цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семенові, що це не епілепсія. Це напад, але однозначно не епілептичний. Тим часом кухар хапає кухонні меблі й трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не підпустити італійця до ножів, а Ґрем, вирячивши очі, мовчки спостерігає.
— Це не епілепсія! — гукає Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, й раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд упирається в одну точку. Мел валиться ницьма.
Марко наскакує на шафу з тарілками та буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.
