— Лео, будь ласка! — хрипко вигукнув Семен, схудлі руки трусилися, тремтіння передавалося на сторінки записника. — Не гай часу! Не став запитань, просто вислухай мене та спробуй запам’ятати все, що я розповідаю.
Левко стулив рота й кивнув.
— Глянь сюди, — Сьома розгорнув сторінку, заповнену датами, й на ходу перевів кілька відомих йому у формат григоріанського календаря: катастрофа рейсу AF447, індонезійське цунамі, теракти 11 вересня.
На обличчі Левка зринула скептична посмішка.
— Ці записи тобі наснились?
— Ні, — відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.
— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в перуанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон і будівлі всесвітнього торгового центру?
— Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував іще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го…
— А що відбулося 15 квітня 1912-го?
— Потонув «Титанік».
Усмішка не сходила з губ українця.
— Ти помилився.
— Тобто? — не зрозумів Сьома.
— На декого бруґмансія діє довше, ніж дві доби.
— Не віриш мені…
— Ти передивився голлівудських фільмів, Сьомо. Пам’ятаєш «Знамення» з Ніколасом Кейджом? Та сама бодяга з цифрами, що передвіщали катастрофи. Стрічка слабенькою вийшла, навіть Кейдж не допоміг, критики порвали її на німецький хрест.
— Але… — Семен не знав, як висловити те, що відчував у Чорній кімнаті, як описати інцидент, що стався сьогодні вранці.
— Джейсон підсміюється з тебе чи… — несподівана здогадка вжалила Левка. — Він дає тобі героїн?
— Байдуже, — Сьома насупився. — Неважливо! Думай, що хочеш, просто візьми ось це, — один за одним він вирвав із записника три аркуші — таблиця відповідників, формула календаря, переписані дати — й упхав у Левкові руки. — Бери їх і тікай. Сьогодні.
Українець сторопів.
— Як?
— На терасі шостого рівня досі лежить мотузка. Злізти по ній на нижчі рівні, далі — на землю, а потім ушиватися джунглями.
— А як же ось це? — Левко струснув браслетом із синьою лампочкою.
Сьома потер лоба.
— Не знаю, та завтра стане пізно. Забирай аркуші, розберешся з ними згодом, і вали.
— Чувак, у тебе геть дах поїхав, — і це була не метафора, Левко справді так вважав.
Семен замотав головою, силоміць заштовхавши аркуші до кишені шортів приятеля.
— Послухай мене. Почуй мене! — він благав. — Я не встигну розповісти достатньо, щоб ти повірив мені. Проте ти мусиш. Джейсона немає, його людей теж, ніхто не захистить нас.
— Захистить від чого?
— Від кого, — поправив Семен. — Від Амаро Кіспе.
— А що з ним?
— У нас проблеми. Вже зараз. Лео, повір мені! Ти ж знаєш, я ніколи нічого не кажу просто…
Цієї миті із коридору долинув галас: вигуки, рубане дихання, тупіт ніг і клацання затворів. Левко витріщився на Сьому, безмовно запитуючи: що таке?
— Пізно… — шепнув росіянин. Кутики очей безвольно опустилися, рот зм’як. Він відкинувся на спинку інвалідного візка, безпомічно сховавши руки між колін.
— Пізно для чого? Що за херня, Сьомо? Що ти наробив?!
— Це не я. Це все ти, Лео…
До «нори» заскочило четверо перуанців. Вони вдерлися усі відразу; перший ударом приклада АКМ у потилицю вибив Сьому з інвалідного крісла. Двоє інших схопили Левка, вклали його обличчям до землі та заламали руки. Не зв’язуючи, вартові потягли хлопців нагору.
Ґрем і Сатомі стояли навколішки в східній частині тераси, навпроти спаленого барака. Перед ними, заклавши ліву руку за пояс, стримів Амаро Кіспе. У правій недоросток тримав велетенський ніж і крутив його лезом, спостерігаючи, як воно зблискує на сонці.
Двоє перуанців, розставивши ноги, стовбичили за спинами мулата і японки, вперши між їхні лопатки стволи автоматів.
Перед хлопцем і дівчиною, ліворуч від Амаро, розташували пластиковий розкладний стіл. Кіспе наказав винести його з-під навісів і встановити перед бранцями. На столі — екраном до пірамід — лежав ноутбук. На невисокий стіл збоку спирався важкий чавунний молот, яким мачігуенга дробили гранітні брили в підземеллі, а біля нього — начищений до блиску автомат АКМ.
Четверо охоронців витягли Левка й Семена на поверхню та заквапилися до Амаро Кіспе. Сьома стогнав, кусаючи губи від болю. Коротун удавав, що не бачить, як наближаються його люди, волочачи попід руки двох студентів.
Перуанці поставили Левка на коліна поряд із Ґремом. Сьома на коліна стати не міг, тому його повалили на бік праворуч японки.
Кіспе нарешті відвів погляд від ножа та зобразив здивування.
— О, аміґос, ви тільки подивіться — сеньйор Лео та сеньйор Сімеон зволили завітати до нас. Як почуваєтесь, хлоп’ята?
Ситуація нагадувала їхній перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті самі пози.
— Щось ви дуже бліді, — спершу Левкові здалося, що Амаро пародіює сивочолого, та згодом він зрозумів, що коротун насправді наслідує Джейсона, копіюючи не лише слова, але й жести.
Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.
