— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти виходили на зв’язок із бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака знаходилося 216 пасажирів і 12 членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із 228 людей вижив, катастрофічно зменшуються…
228 людей…
Сьома гикнув від несподіванки й переляку.
1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак із 228-ма людьми на борту. Семен не міг пригадати, чи справді почув про це, сидячи у вітальні батькового будинку (вірогідно то антураж, зітканий підсвідомістю), проте не сумнівався, що чисельність пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми (про зникнення рейсу 447 трубили більше як два тижні і на французьких, і на світових телеканалах). То була найбільша катастрофа не лише від моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йому не наснилися — він пригадав їх уві сні.
Минуло трохи часу, й хлопець заспокоївся.
«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що існувала тисячі, можливо, десятки тисяч років тому в світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла дізнатися про катастрофу збудованого 2005 року лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що валився з небес, спровадивши на той світ кілька сотень життів, — Сьома відкинувся на лікті. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не π, не константа е, воно може позначати будь-що: 228 лам, 228 платників податків, 228 одиниць-маси-в-цивілізації-Паїтіті… Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»
Попри це, поновити самовладання повністю не вдалося. Щось муляло, не відпускаючи думку про 228 загиблих із рейсу AF447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.
«Рік… — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припущення, воно дає змогу зачепитися за рік. А там… — він згадав, як занотовує рядки символів зі стін Чорної кімнати, — там були інші записи.»
Подумки підсміюючись із себе, хлопець потягнувся крізь пітьму до свого рюкзака та навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.
Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побудити хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор. Млявого світла вистачало, і росіянин розгорнув записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці стояло число 228.
Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року.
«Якщо припустити… чорт! це дурниця, та гаразд… якщо припустити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті — той, біля якого стоїть число 228, — відповідає 2009 року н. е. григоріанського календаря, то… — Сьома швидко вирахував різницю — 1641 рік: — …то 3651-й буде 2010-м».
12 січня 2010-го…
І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб того дня[175] сталося щось жахливе.
Наступний рядок — третій знизу. 3–2 — 7 — 3645. Семен мусив напружитися, щоб пригадати, як переганяти дату в сучасний формат. Сімка у третій колонці вказує на сьомий місяць календаря Паїтіті. Двійка в другому стовпчикові позначає другий тиждень сьомого місяця, а трійка в першому — третій день другого тижня. Разом — 6 × 45 + 8 × 1 + 3 — усе склало 281-ий день від початку «паїтянського» року. Хлопець додав до отриманого числа 79, одержав 360.
— Це могло бути 25 або 26 грудня, — ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число, що позначало рік, 3645, відняв від нього 1641: — 2004-й. Високосний. Отже, 26 грудня 2004-го.
«Ну?» — подумки запитав сам у себе.
Відповідь була, як і попереднього разу: нічого.
Хоча… 26 грудня 2004 року…
Сьома відчув, як заворушилось і стало сторч волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи й секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату.
26 грудня 2004-го на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець пам’ятав той день, бо в убивчих хвилях загинула його однокласниця Карла Лукас, наполовину фламандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його першим великим коханням, і, попри невзаємність почуття, смерть дівчини вибила його з колії на місяць.
«Не може бути… — втретє впродовж ранку повторив росіянин. — Я сплю… я марю… я…»
На сторінці залишався найвищий рядок: 8–5 — 4 — 3642. Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року. Семен підрахував: 3 місяці по 45 днів… це 135 днів… 4 повні тижні… ще 32 дні… плюс 8 днів 5-го тижня… разом — 175». До 175 він додав 79 і отримав 254.
254-й день року за григоріанським календарем.
Склавши докупи кількість днів із січня до серпня, Сьома одержав число 243. Тобто 254-й день року — це 11 вересня. Потому від 3642 він відняв 1641 і… блокнот випав із його рук.
2001.
