Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року за календарем цивілізації Паїтіті — це 11 вересня 2001 року за григоріанським календарем. А 2977, число, що стояло після року (Семен більше не сумнівався в цьому), відповідає чисельності жертв терактів у Нью-Йорку й Пентагоні.
Довгі п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розтуляв рота й ні про що не думав, боячись, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатись.
«Це якийсь жарт? Може, Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»
Сьома посидів хвилину нерухомо, після чого, не зважаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів до «нори», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло та помчав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вибрик, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.
А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишилися поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.
Дати, що дають змогу зазирнути за 2012-й…
Біля металевих дверей Сьома завмер, вирішивши, що забув ключа.
На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.
Хлопець відкинув замок, відхилив важенну стулку та протиснувся досередини. У грудях засвербіло. Він увімкнув ліхтар і обдивився стіни, наче боявся, що записи раптово щезнуть. Глянув углиб кімнати, де за темрявою зачаїлася роздовбана підлога та діра, що тягнулась із бозна-якої глибини. Скажена думка засіла в мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець мотнув головою та поставив візок так, щоб не бачити місця, де знаходивсь отвір. Потім дістав блокнот, ручку й заходився записувати все — усе, що бачив, починаючи від найвищих рядків, куди досягало світло, й помалу спускаючись додолу.
Семен заповнив дрібним шрифтом сторінку, перегорнув її та списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, погас. Тієї самої миті Сьома почув за спиною шепіт…
(…аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)
…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося його шиї.
Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялась.
І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би вирішив, що галюцинує, тож не злякався б так. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомим — рваним і сухим, — не схожим на жодну з відомих хлопцеві земних мов. Він часом виливався в утробне гарчання.
Очі вилазили з орбіт, але Сьома не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід до зали.
«Господи, допоможи мені…»
(…аш-ш-г-х-х-р…)
Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше вшитися з Чорної кімнати.
(…бо якщо щось трапиться — я не встигну тебе витягти…)
Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої стулки. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось і на сантиметр. Спину обсипало мурашками, ноги й руки заніміли від жаху. Хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його й цього разу не просто торкнеться, а схопить, зчавить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть за ввімкненої лампи. Останнім вольовим зусиллям росіянин погамував паніку, примусив себе здати назад, потім, упершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.
Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що підступило до нього в Чорній кімнаті. Він витиснув повний газ і, нахилившись, скерував «iChair» до виходу з підземелля.
Клац! Світло… Клац! Темрява…
Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав із «iChair» усе, на що воно було здатне, та швидкість крісла не перевищувала 5 км/год.
Шепіт стих, щойно Сьома віддалився від воріт на десять метрів.
Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.
Нічого — тихо й порожньо. Він у галереї сам.
Справді? Хлопець глянув на руки, що тремтіли, як у неврастеніка. Тоді чого ним так тіпає?
«Примарилося, — зміркував він. — Дожилися… Реально божеволію».
Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали наприкінці коридору. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.
