Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по росіянинові та японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джейсона. Зненацька пігмей різко крутнувся й підступив до Левка.
— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — вибалушені очі люто палахкотіли, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі ножем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки ти сказав вас тоді було?
Левко відірвався від споглядання ножа та перевів очі на ноутбук, який стояв на столі за два метри від нього.
— Четверо, — відповів хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро.
«Чи ти гадав, що ми почнемо тут розмножуватись?»
— Це добре, — коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти говорив про чотирьох.
Українець приглядався до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив дещо, що пропалило нутрощі вогнем.
Із одного з USB-портів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».
Його флешка.
За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а потім обмотали колючим дротом.
— Хе-хе, — прокректав Амаро. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?
Левко скоса глипнув на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розумів, що відбувається.
— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недоросток відступив на два кроки, опинившися біля столу, й лівою рукою повільно розвернув ноутбук монітором до хлопців і дівчини: — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрана.
На моніторі була фотографія. Остання, що вони її відзняли перед розставанням із Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньому плані — не у фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса; за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий вологою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьома та Ґрем усміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах просвічує радість, він залишає сельву; лице Сатомі нічого не виражає, японка дивиться в об’єктив, витягнувши губи; Левко насуплено зирить убік, думаючи про те, що Сатомі поїде до Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.
Уп’ятьох.
Амаро тицяв ножем у Янову голову.
Побачивши знімок, Сатомі скрикнула, а Ґрем низько опустив голову.
Виставивши ножа перед собою, коротун підійшов до Левка.
— Хто це?
Хлопець мовчав, утупившись невидющим поглядом у згарище центрального барака. Якийсь сенс щось відповідати? Їм чотирьом однаково гайки, а промовчавши, він убереже Яна від проблем.
— Ти заснув, ґрінґо? — Кіспе відкопилив губу. — То я тебе… я дуже поб’ю тебе, щоб ти прокинувся, — голос і характерні жести карлик міг зімітувати, а от словник був очевидно бідніший, як у Джейсона. — Відповідай: хто це?
Левко німував.
— О, як… як… — недоросток знову загубив потрібне слово, — …як романтично! — мабуть, він хотів ужити «як героїчно», «як самовіддано», «як по-товариськи» чи щось таке, проте не впорався. — Українець прикриває друга. Ну що ж… — Амаро підібгав губи, із сичанням утягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола та по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Лептоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю.
Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, поставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.
«А зараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”», — подумав Левко.
— Будь ласка, не треба… не робіть цього… Амаро, я прошу… — заскиглив росіянин. Йому потрібно було виграти час до прибуття Джейсона.
Кіспе ігнорував його.
— Востаннє запитую, українцю: яке ім’я того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?
Жоден м’яз не ворухнувся на Левковому обличчі. Тієї миті він розглядав молот, ручка якого майже сягала до плеча Амаро, й не зосереджувався на тому, що станеться через секунду.
Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікувано легко піднявши її в повітря.
— Ні-і!!! — верескнув Семен. Сатомі затулила рота долонею, Ґрем, вирячившись, звів голову.
Масивний набалдашник описав дугу й опустився, з огидним хрускотом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулися, поглинувши частину енергії удару, і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.
— Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недоросток, витріщаючись на Левка. — Що скажеш тепер?! — останні слова потонули у воланні Семена. Лівий бік його обличчя було жахливо понівечено. Удар молота зламав обидві щелепи, утворивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки у кількох місцях порвалась, оголивши кістку та потрощені зуби. З рота текла, змішуючись зі слиною, кров.
— Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…
— Яке ім’я п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — його голос деренчав, як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.
Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше обхопивши держално молота, й почав відводити його за спину.
— ‘і-і-і!!! — захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТ’Е!!! ‘Е ‘БИ’А…
