Після повернення ніхто, навіть Левкові батьки, не зрозумів, що трапилося. Хлопець замкнувся в собі, ні з ким не спілкувався та майже не виходив із дому. За півроку він так і не знайшов роботи. Та найважливіше — він вернувся без диплома, і розголос про цей ганебний в очах багатьох факт помалу ширився в колі родичів і друзів. Не знаючи реальних причин, люди почали плескати язиками. Основних версій було дві. Перша: Левко з кимось побився, під час бійки його затримала шведська поліція, після чого хлопця, певна річ, депортували. Друга: Бартош напився й почав блювати під час міжнародної наукової конференції (в найбільш трешових варіаціях — на захисті диплома та просто на стіл голові Департаменту). Кінцевий результат той самий — депортація.
Одного дня на Левковий мобільний зателефонувала американка. Відрекомендувалася Мелані Шанклін. Поки Левко згадував, де чув ім’я, жінка, схлипуючи, сказала, що шукає сина, Ґрема Келлі, й можливо…
Левко натиснув «Відбій», не дослухавши, наче з трубки вистромлювались осині жала.
Про його походеньки в джунглях Мадре-де-Діос мало хто чув, а ті, хто чув, нічого не розпитували. Значно більше родичів і знайомих хвилювало рішення виїхати зі Швеції без диплома KTH, що поставило жирний хрест на блискучій кар’єрі.
Левку доводилося боротися зі своїми демонами наодинці.
На початку 2013-го, через п’ять місяців після повернення з Мадре-де-Діос, страхітливі спогади нарешті поблякли. Хлопець віддалявся від чорноти, вливаючись у нормальне життя. Він покинув міркувати про Ґрема, більше не бачив у передсвітанкові години мертвого Семена, аж доки одного дня наприкінці січня…
…із прихоплених зі Швеції паперів, яких Левко не торкався від часу приїзду, висковзнув складений учетверо блокнотний аркуш.
Хлопцю здалося, що його серце вирізали лазером, воно випало з грудей і гепнулося до ніг на підлогу, пробивши в грудях акуратну циліндричну дірку.
Він розгорнув аркуш. З обох боків його вкривали рівні рядки незрозумілих символів. Левко впізнав Семенів почерк, хоча відчувалося, що росіянин квапився — значки були не такими акуратними, як завжди. Подекуди, гублячи рядок, який переписував, він похапцем замальовував і виправляв символи на нові, такі, що вважав правильними.
Спогади наринули нізвідки й почали душити Левка. Він почувався так, як ніби плавав у герметичній кімнаті, що її поступово заповнювало водою, підбираючись ближче й ближче до стелі та знаючи, що раніше чи пізніше він однаково захлинеться.
Хлопець спробував пригадати, що казав Семен, віддаючи аркуші, проте не зміг. Щойно в голові проступала виразна картинка, її, немов лавиною, зносило геть. На її місці випирало видовище розбризканої по траві сірої мозкової речовини та розкиданих уламків черепа.
(…не ‘би’айте! бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…)
Пізніше він згадав про аркуші. Не аркуш, а аркуші! У Сьоми їх було кілька! Левко заходився перебирати документи — рекомендації, розклад занять, останні захищені практичні роботи, фрагменти магістерської — й невдовзі відшукав іще два аркуші, на одному з яких була таблиця відповідності між арабськими цифрами та знаками цивілізації Паїтіті, а на другому — формула для перекодування дат.
Левко замислився. Навіщо це йому? Чи не краще викинути все в смітник і забути? Чорт забирай, йому знадобилося півроку, щоб відновити здоровий сон, для чого знову ятрити рани, які затяглися тонкою кіркою? А тоді він згадав Семена. Востаннє, коли бачив живим. Усю розмову відновити не вдавалось, але в голові пролітали, наче осколки після вибуху, уривки того, що говорив Семен за кілька хвилин до жахливої смерті.
(…будь ласка… просто візьми це…)
(…бери аркуші й тікай…)
(…послухай мене!.. ПОЧУЙ мене!..)
Він мусить розкодувати дати. Навіть якщо це фарс, вигадка сивочолого фанатика, що кількадесят років длубав камені в надрах найзагадковіших руїн на планеті. Навіть якщо не спатиме ще півроку. І навіть якщо з’їде після цього з глузду.
Бо таким було передсмертне бажання його друга.
Витративши півгодини, Левко створив таблицю в «Microsoft Excel», яка переганяла дати з формату, використовуваного цивілізацією Паїтіті, у формат григоріанського календаря, й один за одним увів у неї рядки із Семенового аркуша.
Здебільшого дати були незнайомими. Хлопець запустив «Google» та взявся шукати. Обирав будь-яку з дат, набирав у пошуковому рядкові та натискав «Enter». Після кожного натиску сервер видавав сукупність статей і фотографій про ту чи ту катастрофу. Наприклад, у рядку № 2 стояло 15 квітня 1912-го, що було днем, коли потонув Титанік», а число 1514 відповідало кількості загиблих у цій катастрофі. У 17-му рядку — 27 березня 1977-го. Цього дня в аеропорту Тенеріфе під час зльоту зіштовхнулися два «Boeing 747», загинуло 583 людини.
