Що може зробити авіаносець — хай навіть найкращий у світі — зі схованими в нетрях далеко від узбережжя мегалітичними руїнами? Зазвичай авіаносці класу «Німіц» перевозять на собі до 90 літаків, серед яких основну ударну силу складають винищувачі-бомбардувальники «F/A-18 Hornet». Усе, що можуть зробити три ескадрильї F/A-18 із руїнами, розташованими за п’ятсот кілометрів від берега, — це стерти їх з лиця землі, закидавши бомбами. Але це зовсім не те, чого прагнули США. Твердиню слід було дослідити, якомога швидше та за можливості нічого не пошкодивши. Саме тому на широченній палубі «Карла Вінсона» не стояло жодного F/A-18. Перед відплиттям із військової бази «NAS North Island» у бухті Сан-Дієго літаки зняли з корабля, натомість завантаживши авіаносець конвертопланами[179] «V-22 Osprey» — унікальними літальними апаратами, що поєднують у собі можливості літака та вертольота. Зі своїми конструктивними особливостями «V-22 Osprey» легко перемахнуть через Анди, після чого приземляться біля Твердині та висадять десант.
З огляду на унікальність запланованої операції в командній рубці «Карла Вінсона» зібралося чи не все вище командування ВМФ США: командувач спеціальними операціями адмірал ВМС Ерік Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед і особисто командувач Тихоокеанським флотом США адмірал Патрік Уолш.
О 8:29, попередньо зиркнувши на дорогий наручний годинник, Патрік Уолш стримано запитав:
— Починаємо, джентльмени?
— Поїхали, — підтакнув Ерік Олсон.
Гаррі Роуґхед просто кивнув.
— Починайте операцію! — повернувши голову до Клайва Оуена, капітана авіаносця, наказав адмірал.
— Слухаюсь, сер! — Клайв узявся за переговорний пристрій і передав наказ далі: — Командувачеві операцією, HMX-1 у повітря… повторюю: HMX-1 у повітря!
Тієї самої миті тридцять два двигуни «Rolls-Royce T406» утробно загули, розкручуючи чорні лопаті над куцими крилами «V-22 Osprey». Шістнадцять конвертопланів із 1-ї морської вертолітної ескадрильї («Marine Helicopter Squadron One», або HMX-1) один за одним відривали шасі від палуби авіаносця та зринали в небо. У чотирнадцяти V-22 розмістилося 336 морських піхотинців, іще два несли на зовнішній підвісці баки з паливом і спорядження для облаштування тимчасової бази в джунглях. Набравши висоту, конвертоплани вишикувались у два ряди та, перевівши двигуни в горизонтальне положення, полетіли на схід у напрямку Твердині. Над Сечурою, пустелею навколо перуанської столиці, їх зустріли два МіГ-29 перуанських ВПС, які ескортуватимуть ескадрилью аж до джунглів.
Майже водночас із конвертопланами з ґрунтового летовища біля Пуерто-Мальдонадо піднялись у повітря шість військових гелікоптерів Мі-25. Ледь позадиравши тупі носи, вони помчали над сельвою на північ — назустріч американським «V-22 Osprey».
Джейсон Х’юз-Коулман сидів, підклавши ноги під себе, спиною до великої піраміди й обличчям до джунглів. За дві години він вісім разів спускався до підземелля, перетягнувши й розклавши по галереях кількадесят кілограмів вибухівки. Від роботи погано оброблена рана на плечі почала кровити, м’язи палали вогнем, одначе Джейсон усвідомлював, що це вже не має значення.
Ніщо більше не мало значення.
Американець поставив усі таймери на 10:30, але вирішив не чекати на вибухи. Він знав, де розташовувати C4 — в щілинах найбільших монолітів, уздовж найтонших бокових стін, у кавернах після сколювання зразків граніту, — й не сумнівався, що Твердиня не вистоїть. І попри це, ризикувати не бажав. Хай якими потужними будуть вибухи, він може вижити. А жити Джейсон більше не хотів.
Рудий мав рацію: Паїтіті — не єдине таке місце. На острові Тонгатапу є конструкція з трьох мегалітів за назвою Хаамонга-а-Мауї (Ноша Мауї), котра, як і Твердиня, невідомого походження. От тільки Хаамонга-а-Мауї — це піщинка порівняно з громаддям Паїтіті. Що гірше — на каменях Тонгатапу немає написів. Максимум, що Джейсонові вдасться добути, — кілька аномальних зразків, завбільшки з квасолину кожен, які ні на йоту не наблизять його до розгадки. Сьома загинув, менше ніж через півгодини щезнуть усі написи в надрах Твердині (Джейсон навіть не припускав того, щоб залишити їх), зникне Чорна кімната. Все, чому він присвятив останні двадцять років життя, швидко та невідворотно котилося під три чорти, все, що мало сенс і примушувало сивочолого почуватись особливим, провалювалось у прірву.
Джейсон міцніше стиснув шерехате й тепле на дотик руків’я Glock’а. Підставивши дуло під нижню щелепу, він якийсь час витріщався на крони дерев, які ледь ворушилися під подмухами вологого вітру, й думав про те, з чого все почалося. Коли все полетіло шкереберть? Коли п’ятеро затятих студентів висадилися біля Голови Папуги? Коли його люди проґавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, тоді, коли він дозволив Ґуннару піти.
«Клятий шведський маляр…»
