Хлопці сиділи в поїзді, що мчав тунелем поміж станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них, у вагоні їхало троє шведських тинейджерів із такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.
Левко вовтузився в кріслі, час від час зиркаючи на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном вагона.
Зрештою українець набрався духу й заговорив про те, що муляло.
— Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?
Сьома погамував смішок.
— Ти гомофоб?
— Та нє, — Левко кумедно насупився. — Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?
— А що не так? — підняв брову росіянин.
Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.
— Як ти не розумієш, вони ж… вони… — голос переріс у натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався передати словами Левко, знаходилася поза межею людського спілкування.
— А може, вони й не педерасти… — обережно зронив Семен.
Його товариш умить наїжачився.
— Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! — Лео скривився. — Що це таке, якщо не педерастія?
— Ти саме це бачив?
— Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий як квач. А ще — ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.
Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.
— І ще знаєш що? — стишив голос українець, подаючись уперед.
— Що?
— Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.
— Правда? — зобразив здивування Семен.
— Всратись мені на місці, якщо ні!
Сьома й так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер, — через Сатомі. Негоже приводити дівчину в дім, де на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.
— Думаю, це було просто прикриття, — Лео задумливо втупився у стелю вагона, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». — Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді…
— Може, це сталося вперше й востаннє, — знизав плечима росіянин. — Звідки тобі знати?
Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.
— Дай Боже, — Левко склав руки на грудях і замислився. Довго розмірковував про своє. А коли поїзд метро рушив до наступної станції «Näckrosen», як прокинувся: — Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?
Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.
— Цим можеш не перейматися, — витягши з кишені кубик Рубика, хлопець узявся перемішувати кольори на гранях.
Літак рейсу 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми знижувався, заходячи на посадку в міжнародному аеропорті Хорхе Чавеса, що в Кальяо, 11 кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитися до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалася зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.
Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки та, подриґуючи на неспокійному вітрі, сунув до землі.
Левко прокинувся першим — під час сну вони не розщібали поясів безпеки, тож стюардеси не будили їх перед зниженням — і розштовхав товаришів.
— Ну що? — буркнув Семен.
— Дивись.
Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався огляд сонного безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі водна гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників — навантажений контейнерами корабель прямував до порту Кальяо.
— Що це? — росіянин тер очі, не розуміючи, де опинився.
— Тихий океан, — шепнув Левко, притиснувшись носом до ілюмінатора. — Сідаємо.
Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.
На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі та Ян також нахилилися до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водна поверхня наступає, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.
— Який же він великий, — позіхнув українець, коли водний обшир затулив більшу частину його вікна.
Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?
Рейс AA7268 прибув учасно. Друзі залишили літак, пройшли паспортний контроль і потюпали до стійки реєстрації трансферних пасажирів — отримувати посадкові квитанції на рейс «LA2011» компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відбував до Куско.
Менше ніж за півтори години, о 9:25, вони стояли в аеропорту високогірного Куско, очікуючи на багаж. У зоні прильотів на них чекав Девід Ренцо, власник хостелу «Samay Wasi Youth», в якому хлопці забронювали кімнату. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» та через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулася поміж глухих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового котеджу попід схилом гори.
