— Та що ж це за день такий, бляха муха! Що за херня?! — Сьома викликав у пам’яті карту стокгольмського метро, рахуючи, скільки зупинок від станції «Сканстул» до «Берґшамри». Менше ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на «Т-Централен»[59] Яну доведеться пересідати із зеленої гілки на червону, через що чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. З іншого боку — кращих варіантів не було. — Як далеко ти від метро?
— П’ять хвилин ходу, — швидко відповів чех. — Та це не має значення, я на колесах.
— Ти на ве́лику?
— Ага.
— О! Чого ж ти зразу не сказав? Скільки знадобиться часу, щоби дістатися до будинку Ґрема на Берґшамрі?
Секунд п’ять чех проганяв у голові маршрут.
— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі, як Армстронґ.
— Тоді крути їх, Яне. Крути їх, як два Армстронґи, так, щоб очі на лоба повилазили.
— Стривай, а що мені сказати Ґремові? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей дорогою, я з’явлюся за лічені хвилини до появи українця.
— Їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось придумаю, — й обірвав розмову.
Сьома якийсь час потинявся по «Kista Galleria», а потому вибіг із торговельного центру й помчав до стоянки таксі. Начхати на гроші, Ян може не встигнути, йому треба самому їхати до «Берґшамри».
Приблизно в цей самий час Левко вийшов із поїзда на найнижчому рівні станції «Т-Централен», ескалатором піднявся на рівень вище, де став чекати на потяг до «Mörby centrum», кінцевої станції на червоній гілці стокгольмського метро.
Сьома зателефонував Янові з таксі.
— Їдеш?
Із динаміка долинало надсадне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.
— Їду.
— Де ти зараз?
— Минув «Стадіон»[60]. Кажи бігом, що хочеш, мені незручно говорити.
— Я вигадав, що слід зробити, коли доберешся до Ґрема, — водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав повільно, насолоджуючись кожним поворотом, повільно стартуючи після світлофорів.
— Ну?
— Якщо часу на пояснення не стане, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в потилицю, ось що треба буде зробити… — і Семен стисло виклав суть задумки.
Тонко вискнули велосипедні гальма.
— Ти здурів! — заволав Ян Фідлер. — Я не згоден! Ти грьобаний збоченець!
— Яне, треба, — лаконічно аргументував росіянин.
— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — без потоку повітря, що огинав тіло під час їзди, на лобі, шиї, спині й руках чеха висипали краплі поту.
— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми сміятимемося, згадуючи цю витівку. Для нас основне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.
— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі вважатимуть, що я…
— Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло на нього поглипувати. — Вважатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.
— А раптом він комусь розкаже?
— Не розкаже, я про це подбаю! Я прямую до Берґшамри на таксі, перестріну Лео, коли він повертатиметься та поговорю з ним. Не дрейф.
— Я не знаю, чувак, це якось… дивно. І стрьомно.
— Ти хочеш поїхати до Перу чи ні?
— Хочу, але…
— То не гай часу. Що довше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.
— Добре, — неохоче згодився чех і натиснув на педалі.
Сьома нахилився до водія машини.
— Послухай, друже, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, я сів би на громадський транспорт…
Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» із жовтими шашками таксі на даху та Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця й звелів водієві спинитися.
Почекавши, доки Левко віддалиться, Семен розрахувався та вийшов із машини.
На той момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця аж на чотири хвилини та мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе, згідно з планом, і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку та набрав Яна. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся по телефон, на мить втратив концентрацію, налетів на бордюр і загримів із велосипеда, капітально просунувшись писком по асфальту.
Перекидаючись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».
Сьома очікував почути що завгодно, та лише не те, що долинуло з трубки.
— А-а… а-а… е-ех… — стогнав чех.
Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, незважаючи на різницю у віці та наукові заслуги Фідлера.
— Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим голосом спитав Сьома.
— Ні… а-а… хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.
