У сусідній кімнаті, що правила за продовження вітальні, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку 90-х, вибравши фільм із колекції старих VHS-відеокасет; якась дівчина, спершись на диван, напівлежала на підлозі та з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат, також на підлозі, грали в настільну гру, що її дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один із цих трьох — Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Ще півгодини тому він піднявся до спільної спальні та вже, мабуть, спав.
— Чим займаєшся? — поцікавився Ґрем у Айка.
Левко несамохіть слухав їхню розмову.
Айк знизав плечима.
— Та нічим. Звалив із дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ[62], навіть за перший курс заплатив, але воно мені… — хлопець витиснув криву усмішку та розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку вдома не був.
— Ти не схотів до МІТ? — Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.
— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск із боку «Пфайзера»[63], але старий однаково впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лише питання часу. Йому вже довелося продати їм кілька патентів.
— Патентів на що?
— На ліки. «Bextra». Чув таке?
— Ні.
— Це знеболювальне. Словом, «Pfizer» так чи так дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса вчитися?
— Розумію, — протягнув Ґрем. — А зараз із бабками як?
— Надсилають, — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони дінуться? Це ж предки.
Левко скреготнув зубами дужче.
— Щастить тобі, — наморщив лоба мулат.
— А в тебе що?
— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, та на життя вистачає.
— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.
— Стопудово. Коротше, мене запроторили до Королівського технологічного інституту у Швеції.
— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
— Живу. Щоправда, на другому курсі я покинув університет.
— І? — вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
— І грошей мені більше не дають.
— За що живеш? — запитала Меґан.
— Викладаю англійську.
Дівчина реготнула.
— Добре бути американцем.
— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
— Я все чую! — вона вліпила хлопцю потиличника. Айк втиснув голову поміж пліч і засміявся.
— Божественні! — прицмокнув Ґрем. Едді та Ленс загигикали. — Та японки кращі, — мулат зиркнув на Сатомі.
Сатомі зашарілась.
— Де Нейт? — нараз стрепенуся Ленс, обвівши поглядом залу.
— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди, по пійло.
— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком переглянулися.
— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптувались.
— І ти не знаєш Нейта, — прискаливши око, доказала чорноока американка. — Він, якщо не ввіллє в себе чогось, що горить, стає скаженим.
— Він завжди скажений, — пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіла одностайним реготом.
Левку невимовно хотілося спати, проте він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються в новій компанії.
Упадало у вічі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділилися на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери[64], ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох із яких подорож до Перу — перший виліт за межі Сполучених Штатів. Другий складався із більш зрілих хлопців і дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, бо і перші, й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності проглядались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими та більш популярними серед молоді телефонами, з їхніх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю та стилем. Їхній одяг хай трохи, та все ж підкреслював належність до тієї чи тієї субкультури. Старшим було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а тому вдяганка мусить відповідати двом основним вимогам: зручна — раз, тепла — два. Все інше несуттєве.
Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.
— А це хто? — Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.
— Що? — не розчув Айк.
— Вони з вами?
Айк заперечно похитав головою та зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею.
— Кануки[65].
— А-а, — Ґрем багатозначно всміхнувся.
— Туристична група. Завтра вирушають Дорогою інків[66] до Мачу-Пікчу.
Раптом канадці засміялися, ляскаючи долонями по столі.
