— Чому не варто? — обернувся українець.
— Не варто, й усе!
Левко прискіпливо подивився на товариша.
— Сьома, ти якийсь дивний.
— Я не дивний. Усе нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай, ви завтра поговорите.
Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку й зиркнув на годинник.
— Чувак, зараз тільки о пів на дев’яту. Яке пізно?
— Може, його немає вдома.
— Та ну. Сидить, певно, перед компом, телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.
— Ґрем може бути в барі чи…
— Я почекаю його, — Левко пришвидшив ходу. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і», — побачивши, що Сьома тупцяє за ним до метро, українець усміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, не думаю, що дійде до бійки.
«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А через годину бажатимеш прикінчити Ґрема дужче за якогось куклукскланівця».
— Я… — Сьома спробував назвати яку-небудь правдоподібну причину податися до центру міста разом із товаришем, проте вирішив, що це лише насторожить Левка. Треба було діяти інакше. Треба щось вигадати. — Добре. Тобі видніше.
— Тоді бувай, — українець махнув рукою.
— Щасти тобі, старий, — з кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.
Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торгово-розважального центру трохи квітневої вогкості.
Переконавшись, що товариш пішов, Семен вихопив мобілку й гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… Дзвінок припинився сам по собі — дівчина не відгукнулася. Сьома почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі та про всяк випадок зателефонував йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності.
І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.
Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялись.
«Стопудово з америкосом», — скрипнув зубами Сьома. Через п’ятдесят хвилин — саме стільки Левку добиратися від «Шиста» до станції «Берґшамра» — перуанська авантюра може завершитися, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти Ґрема й Сатомі, просто дуже хотів поїхати до Мадре-де-Діос і усвідомлював, що без Левка подорож приречена. Крім того, він збрехав своєму кращому другові й не хотів, щоби це спливло на поверхню.
Швидко перебираючи пальцями, Сьома зателефонував Яну. Чех озвався відразу.
— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.
— Ти знаєш, де Сатомі? — без церемоній почав Семен.
— Ні, — Ян зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я…
— А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз американець?
Пауза.
— Ну-у не знаю… — чех відповів зовсім так само, як Сьома кілька хвилин тому.
Семен умить розкусив Фідлера.
— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.
— Чувак, що за наїзди? Ти набираєш мене наприкінці дня і, не вітаючись, закидаєш питаннями, так, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Зателефонуй янкі та сам запитай у нього.
— Він не відповідає.
— Вибач, мен, але я не його секретар.
— Ти більше спілкуєшся з Ґремом, тобі має бути відомо, де він.
Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) та спокійно проказав:
— Я не уявляю, де Ґрем і що він зараз робить.
Сьома пішов ва-банк.
— Лео просто зараз їде до Ґрема з’ясовувати стосунки. Знаючи безпардонність Лео, я впевнений, що він увалиться до квартири, не стукаючи, — росіянин зробив паузу, даючи час чеху опрацювати інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?
— О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте… Коли він виїхав?
— Перед тим як я тобі зателефонував, Лео поскакав на метро «Шиста».
— Отже, сорок… п’ятдесят хвилин.
— Десь так.
— Що я тобі скажу, Сьомо, — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз учасно, щоби потримати свічку в кульмінаційний момент.
— То Сатомі таки в американця?!
— Ага.
— Fucking hell! — лайнувся Сьома.
— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех.
— Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, та не ризикнув, не зробив цього. Якщо Лео заскочить їх, то осатаніє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться і — ніхто не потрапить до Перу. Отакі справи.
— Весело…
— І тому ключове запитання: ти хочеш поїхати до Перу шукати Паїтіті?
— Таке питаєш, чувак. Звісно, хочу!
— Тоді ти маєш попередити америкоса, — Семен прикинув, що від Ропстена, де живе Янів дядько, до «Берґшамри» рукою подати. Щонайгірше — чех може рвонути бігом і однаково примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу й уперед — рятуй нашу поїздку.
— Тільки я не вдома, старий. Я біля «Сканстула»[58].
