Твердиня полностью

Невдовзі хлопець потрапляє до кімнати з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я та думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підкрадаючись до хлопця, й він розуміє, що серед руїн починається пожежа…

І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму та запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню й урешті передпліччя.

Жар наростає. Левко хоче втекти, проте не може зрушити з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову й бачить Сатомі.

«Рятуйте! Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалося невидимим, так наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском японка.

Жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату, першої секунди не помічаючи заграви. За мить він сам волає з болю — шкіра вкривається пухирями, що лопають, — і…

…прокидається.

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим небом, тож, замість перетягнути до намету, його так і лишили, накривши згори спальником. Він крутнув головою на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкачані в один великий млинець хмари.

— Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

— Сатомі? — покликав Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги й умить зрозумів, що не зарадить Сатомі, бо сам горить. Рука, що він уві сні нею затулявся від вогню, палала.

— А-а-а-р-р, чорт! — загарчав він, струшуючи передпліччям, і тільки тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь обпалює шкіру, проникаючи вглиб руки, як висипають пухирці по всій довжині від кисті до ліктя, але самого вогню не бачив. Рука була темною, як і все довкола. — Що за…

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка на вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Семен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

Росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ні жаринки.

— Я не розумію…

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те саме, у мене палає передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, й українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла й укрилася пухирями.

— Чувак, що ЦЕ?

Сьома підійшов ближче та водночас із Левком помітив комах. По передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти із потовщеними задніми частинами тіла. Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, від якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних тілець — увесь табір заполонили кусючі комахи.

— МУРА-А-АХИ! — мов ошпарений, заволав Семен, упізнавши нападників.

— Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants![81] ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах із ніг. Левко струсив комах із руки, та вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть покусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— А як же табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то ТАБОРУ ВЖЕ НЕМАЄ!

Ян і Ґрем, ускочивши в самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, тож за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Уінкер-Лейк. Забігши в теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть шаленіти? — озвався Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немає? — прорізав пітьму стурбований голос Ґрема.

— Які крокодили в такій калабані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, та, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?