Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) та заважали просуванню, ступив на кам’яницю.

Йшли повільно. Ґрем мучився в замалих кедах, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в пошарпаних наплічниках, що розлазилися просто на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку безхатьків, які повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт пролягав на північ-північ-захід і тільки через три кілометри звернув на захід. Незабаром праворуч від дороги з’явилися нагромадження гранітних брил, що поступово зросталися в суцільну стіну. Кам’яниця звивалася, повторюючи контур невисокого плато, що тяглося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду й думав винятково про те, що на них чекає. Сьома, майже не дивлячись собі під ноги, крокував за ним, безперестану прокручуючи в голові одне запитання: чому?

Знайти дорогу в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, — це відкриття світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитися такими досягненнями, тим паче на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, враз стане знаменитістю та зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отже, чому?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому спровадив сюди їх?..

<p>XLVI</p>

1 серпня 2012, 14:26 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.

— Ой, — японка визирнула з-за плеча й тієї самої миті позадкувала. Вона би побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони збилися в гурт посеред кам’яного тракту й утупилися поперед себе — Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата, — намагаючись осмислити побачене.

Були два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні брили обабіч шляху ставали все вищими, тож зрештою мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини. Бескиди здіймалися над головами на висоту від восьми до десяти метрів. Дорога петляла по дну розколини, точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною постав глухий кут — обидві стіни зімкнулися, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів до рівня чотирьох із половиною метрів було завалено людськими черепами.

— Мда… — прохрипів Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — так багато черепів…

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.

Кучугура кісток починалася за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалася до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? — запитала Сатомі.

— Важко сказати, — росіянин провів пальцями по брові, й то був єдиний рух на всю групу. — Не менше як кілька сотень, — вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як ацтеки, — докинула японка, отямившись від шоку, — я читала про те, що вони часом убивали тисячі людей на втіху богам.

— Ага.

Левко першим поборов заніміння та рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один із черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

— Чого? — шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір, — черепові в його руках не вистачало половини зубів, одначе загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митникові в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — вищирився американець.

— А це що? — Сьома помітив, що праворуч від Левка з-під землі виглядає шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену.

«Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки та потягнув мішок на себе. Роз’їдена вологою шкіра порвалася, й між пальців Семена посипалися… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі затулила рота долонею.

— Бридота, — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий — літрів на двадцять — мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут напевне проводили жертвоприношення, — він поклав кілька зубів на долоню та став роздивлятися.

— Як ти можеш? — відсахнулася дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Українець відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, та не бачив жодного місця, куди могла би завернути кам’яниця.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Все книги серии Твердиня [Кидрук] (версии)

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже