Зненацька Левко відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки й далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі й струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.
Вони не самі — хтось іще в ущелині.
Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кісток. Хлопець поводив головою ліворуч і праворуч. Із щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно вкрите лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючись незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини й… побачив над собою людину. То не був зоровий обман — хлопець міг заприсягтися — на краєчку скелі, якраз над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя та короткою, зовсім не перуанською зачіскою. Кілька секунд вони не рухалися, споглядаючи один одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулися над ним, ніби вода над пожбуреним в океан каменем.
Левко замлів, наче в судини замість крові влили клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, та навіть потому не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.
— Лео…
Ян, зауваживши, що щось негаразд, наблизився до нього.
— Лео!
Жодної реакції.
— Що там таке? — й собі задер голову. Порожньо.
І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.
— Нічого.
То вперше Левко подумав про те, що їм не варто було сюди їхати.
Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.
Привал у Розколині влаштували не для відпочинку, а тому, що просто не мали куди йти. Сьома тинявся довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.
Левко сидів осторонь, міркуючи над побаченим. Двічі він боязко зводив обличчя, проте вгорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не надто допомагало.
Українець трохи поспостерігав за Сьомою, а потім опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано погляд зачепився за продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав, напівприсипаний землею, у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня циліндра вказувала на його штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.
Під серцем кольнуло, хоча подиву хлопець не відчув.
Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.
Левко зиркнув на товаришів і, переконавшись, що за ним ніхто не підглядає, став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він відшукав п’ять гільз від куль того самого калібру, жодна з яких не лежала в землі, всі — на поверхні. Це доводить, вирішив Левко, що гільзи попадали на землю після минулого сезону дощів, тобто протягом останніх дев’яти місяців щонайпізніше.
Підійшов Семен, і Левко поквапливо загріб гільзи під себе.
— Проходу немає, — мовив росіянин.
— Не розумію… Ґуннар говорив, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.
— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.
— Зверху?
— Так, продовжується.
— І?
— Поліземо та знайдемо її.
Вони полізли, проте дороги не знайшли. Натомість опинилися в найбільш густих від початку подорожі заростях. Обплетені ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулися не більше ніж на сотню метрів від прірви, й ця сотня метрів ледь не доконала одного з них.
Цілковито несподівано першою здалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором, Ян Фідлер закректав і опустився на коліно.
— Що з тобою? — підскочила японка.
Чех утягував повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаючи грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, немовби з наміром його зняти, проте завмер і не рухався, туплячись перед собою осклянілим поглядом.
— Допоможіть йому, — Сатомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги.
— Я більше не можу, — прохрипів він. — Я далі не піду…
Левку здавалося, що то говорить не Ян. Анемічні слова вилітали як із нізвідки, таким відсутнім був погляд чеха.
— Цього ще не вистачало, — злизавши піт із верхньої губи, промовив українець.
Сьома разом з американцем допомагав Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від наплічника й умостили на більш-менш чистому та сухому місці.
— Ти як, друже? — Сем сів навпроти. — Нормальок? Випий води. Все буде добре.
