Твердиня полностью

— Ае… Аебк… Аебко? — затинаючись, проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор морщив лоба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за англійську «А», проте літера «Б» на початку прізвища цілковито сконфузила його. Не забираючи паспорт із руки норвежця, Левко прикрив пальцем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — пирхнув Сандерс, нарешті зауваживши слеш.

Він розгорнув пожовклий від часу журнал реєстрацій (українець зауважив, що заповнено лише три сторінки, а останній запис датований 3 березня 2009 року), після чого повернувся до паспорта, вчитався у прізвище і:

— Лео Бартош? — рвучко скинув голову.

Левко розгубився. Вилинялі очі старого пожирали його. Тор тупився в українця з якимось благоговійним заціпенінням, так, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому грець! — Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув.

— Yep…[83] А що?

— Подумати не міг, що зустріну тебе, — зі щирим здивуванням прошепотів Тор. — Я не вірив навіть у те, що ти існуєш.

— Я… е-е… Звідки ви можете мене знати?

Очі старого хитро зблиснули.

— Ге-ге, — реготнув він. — А я й не знаю тебе.

— Тоді чому ви так зреагували? Чому ви мали думати, що зустрінете мене?

Тор витримав паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді продовжив:

— У мене для тебе лист.

— Лист?

— Лист?! — Сьома та Ґрем визирнули з-за спини українця.

— Так, — витиснув усмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор сягнув рукою до шухляди й видобув звідти стандартний DHL’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий, як чортзна-що, та розірваний.

— Це надійшло кілька місяців тому, — норвежець витрусив ізсередини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У записці відправник просив передати конверт Лео Бартошу або… — Сандерс глянув на підпис в кутку пакета, — …Сімеону Твардовському. Хай коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й стовбичили, мов у ступорі. Старий прискіпливо роздивився Ґрема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прізвище Твардовський навряд чи пасуватиме мулатові, тицьнув у Сьому та проказав:

— Ти, мабуть, Сімеон.

— Семен, — упівголосу поправив росіянин. — Ну, тобто так… Сімеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно висмикнув документ із нагрудної кишені та показав першу сторінку Торові.

— Сі-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, а потому підсунув до хлопців конверт і пакет: — Забирайте, це ваше, — зауваживши вагання, додав: — Я відкрив лише зовнішній пакет, самого листа не чіпав.

Сьома потягнувся по DHL’івського пакета. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаним. На лицьовому боці у верхньому лівому куті стояв підпис дрібними літерами:

Крім цих слів, більше нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, учитавшись в адресу відправника.

Тор стрепенувся.

— То це той шведський щур, який розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?

— Ви знайомі з Ґуннаром? — прискалив око росіянин.

— Був час, він заглядав у наші краї, — ухильно відповів Тор Сандерс.

— Але цей лист… — українець провів пучками пальців по блакитному конвертові.

— Я тут ні до чого, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивися на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий після нашої розмови день…

Семен у задумі покивав головою, після чого боязко кинув погляд на блакитний конверт в руках Левка.

— Розпечатуй.

— Ні, давай краще ти, — Лео підсунув конверт Семенові, так, наче той був охоплений полум’ям. Дивлячись на лист, він відчував незрозуміле хвилювання. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.

До хлопців приєдналися Сатомі та Ян Фідлер. Росіянин відкрив конверт і дістав два складені втричі аркуші паперу. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.

— Карта? — гмикнув Ян.

— Нова карта, — Сьома наголосив слово «нова».

— Дивно, — зронила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?

— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.

— Вона інша… — Левко не міг визначити, що саме не так із малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), проте інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— Хто буде читати? — запитав Семен, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео. Не було в нього акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара: хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває в землі.

— Читай уже, — штовхнув Сьому ліктем Ґрем.