Левко знав, що не вона (голос був чоловічим), просто хотів збагнути, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувалися навпроти, тоді як запитання прозвучало… зліва.
Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки обсипали спину й передпліччя.
— Ви мене розводите? — процідив Левко.
— Що трапилося, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився вперед, тож його лице на якийсь час вималювалося над пригаслим вогнищем.
Українець дослухався.
(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)
Нетрища приглушено шумували, проте їхній шепіт не таїв нічого загрозливого.
Приверзлося?
Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично виверг на каремат увесь його вміст і дістав аж із дна противедмежий балончик «Frontiersman». Затиснув його у правій руці.
— Ви справді нічого не чули? — мурахи повзали вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.
— А що ми мали чути? Ти ж не…
За табором голосно хруснула гілка. Сьома вмовк. Українець повернув голову в бік, звідки долетів хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання та скрапування вологи з листя високо в кронах. Він міркував, як із біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і чекати, що щосекунди з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитися до пуття те, що вискочило з туману.
Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилось.
— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно роздерши його друзів, ласує їхніми теплими нутрощами.
— Я, — обізвалася Сатомі.
— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.
— Хочу відійти.
— Куди? — наполягав Ґрем.
— Туди, куди Сьома радив виходити прив’язаним до намету, — невдоволено буркнула японка. Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, а нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло до туалету.
— Не відходь далеко, — попросив українець.
Якби не туман, хлопці побачили б, як зашарілася дівчина.
— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.
Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар і пішла в кущі. Хлопці чули, як шурхотить трава під її ногами та поскрипують, відхиляючись, гілки.
За десять кроків японка спинилась. Обернулася — табору не видно. Втім, вона все ще знаходилася близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.
Шурхіт і поскрипування, відновившись, стали віддалятися від табору. Зачувши їх, Левко гукнув:
— Сатомі, не відходь дале…
І цієї миті японка пронизливо заверещала:
— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!
Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, отже, не бачать і його.
Американець із росіянином добігли до Сатомі.
— Що з тобою?
— Хто тут?
— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.
— Кого? — Левко чув, як тремтить голос Семена, проте сам як на диво зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Щось підказувало йому, що їх лише лякають. Якби хотіли повбивати, давно перерізали б горлянки. Ступаючи обережно, хлопець заглиблювався в ліс.
— Не знаю, Сьомо… там хтось стояв… у тумані…
— Хто тут?! — оглушливо гукнув Ґрем. — Що вам треба?
«Правильно, покричи, янкі, — подумав українець, — покажи їм, де твоя макітра».
У відповідь — жодного звуку.
— Пішли до табору, — сказав Семен.
Левко почув, як знову зашаруділо гілля.
— А де Лео? — похопився Ґрем.
— Лео, ти в таборі? — покликав росіянин.
Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі заскочила незнайомця.
— Лео, що за жарти? — мулат намагався промовляти суворо, проте голос вібрував від страху.
Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не виявити своєї присутності. Звівши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку із двома рядами схожих на бамбук рослин. Наприкінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білою тканиною мрець на столі у морзі. Стояв і не рухався.
Українець не бачив обличчя, воно виглядало сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи із розташування голови, очі було спрямовано просто на нього.
Хлопець відчув, як унизу живота звело м’язи, в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не загорлав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. І тут Левко згадав, що дещо стискає у правій руці.
