Ґрем пробурчав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився та пірнув слідом за Левком. Третьою пішла Сатомі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу до Розколини Черепів, потупав навздогін японці. Потривожені рухом, у повітря здійнялись ескадрильї москітів. За кілька метрів хлопці й дівчина зупинились і оббризкалися репелентом, хоча навіть потому мошва пхалася до очей, вух, ротів.
Стежина виглядала занедбаною. Подеколи друзі ставали на коліна й повзли, подекуди доводилось орудувати мачете. Протягом тридцяти хвилин вони віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — не набагато далі, ніж якби продиралися навпростець крізь нетрі, — й Левко вирішив отаборитися. Через сотню метрів вони надибали вільну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і заходилися облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, одначе ліпшого ніхто не шукав: на першій після відходу від Ріо-де-лас-П’єдрас стоянці і води, і їжі було достатньо.
Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем вовтузився з наметами. Левко, чекаючи, поки Семен принесе сухого гілля, ввімкнув GPS-навігатор і зафіксував їхнє місцезнаходження.
Невдовзі геть стемніло.
За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, а в казанку закипала вода на чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вогню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоби пустити дим і розігнати комарів. Дим пішов, але москіти не здавались. Їхнє дзижчання виїдало мізки. Під листям аж кишіло від інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула й струсила з руки десятисантиметрову стоніжку.
І знову запала мовчанка.
Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, ніби змащені солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимоскітної речовини. Їм усім — і Левку, й Семену, й Ґрему, й Сатомі — було бридко, вогко й гірко від думок про те, що вони тут роблять. Їсти не хотілось. Утома хилила до сну, та від усвідомлення, що доведеться пхатися у спальники з липкими, як чортзна-що, руками й обличчями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ставало геть кепсько.
Четверо друзів, як це часто трапляється, гадали, що гіршого годі чекати, аж доки… не почули бумкання.
Незрозумілі звуки долетіли із заходу. Розмірені й важкі, вони долинули з пітьми й пробудили огидне тремтіння в завмерлих грудях.
Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще пауза. — Пум-м-м. — Потім перерва, і знову: Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м.
Вода закипіла й почала вихлюпуватися, вогонь шипів і метався, оживлюючи кущі й дерева навколо табору, проте ніхто з мандрівників не простягнув руку, щоби зняти казанок.
— Що це? — міцно обійнявши коліна руками, шепнула Сатомі. — «Дивні речі», про які попереджав Ґуннар?
Хлопці мовчали, втиснувши голови поміж пліч і повернувшись обличчям на захід.
Звуки не стихали.
Пум-м… ум-м… бан-н.
Бан-н.
Пум-м-м.
Бан… пум-м.
Бан… пум-м… ум-м.
Бан… пум-м.
Пум-м… бан… пум-м… ум-м.
— Схоже на церковні дзвони, — намагаючись не виявляти страху, прохрипів Семен.
Визначити природу звуків було нелегко. Вони не здавалися схожими ні на бій барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструментів. Сьома дібрав найкращу аналогію — церковні дзвони, хоч як на дзвони звук видавався надто податливим і глухим. Та й звідки їм узятись у Мадре-де-Діос?
Звуки вщухли так само раптово, як і розляглись.
Іще щонайменше з хвилину друзі мовчали.
— Може, якась тварина? — зрештою припустив Ґрем.
— Та ні, — заперечив українець.
Бумкання безсумнівно мало штучне походження. Інтенсивність звуків не спадала й не наростала. Вони ввірвались у пітьму, не розширюючись, одразу, мовби хтось натиснув «Play» на величезному програвачеві.
— Дикуни? — запитала Сатомі, обводячи хлопців поглядом.
— Мабуть, яке-небудь плем’я, — згодився Левко.
— Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина.
Хлопець кивнув.
— Так, вони далеко.
Бумкання справді вчувалося звіддалік. Єдина проблема полягала в тому, що лунало воно на заході — якраз у тому боці, куди Левко й компанія мали намір прямувати.
8 серпня четверо мандрівників наполегливо пробивалися на південь. Хвилювання, що раніше муляло лише Семенові та Левкові, від учора перекинулося на Ґрема й Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи й ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх звуків. Невдовзі після півдня стежку вони загубили, та, пам’ятаючи настанови Ґуннара, трималися південного напрямку, сподіваючись раніше чи пізніше опинитися на меншій дорозі.
Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють у сельві.
Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, водночас назвати його легким для просування також не випадало. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора.
У другій половині дня хлопці повернули на південь-південь-захід, побоюючись, що, втративши прорубану стежку, пропустять початок другої кам’яної дороги.
