— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga»… — Сьома шморгнув носом. — Я «не native speaker», але знаю англійську достатньо, щоб стверджувати, що в ній немає слова з чотирьох букв, яке починалося б на «aga». Коротше — глухий кут. Тоді я поміняв «G» і «W» місцями, — хлопець знову зняв ковпачок і на цей раз упевнено домалював літери.
— А остання? — ледь ворухнув губами українець.
— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, проте…
— Проте…
— Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, кодованих за допомогою чотирьох символів. Це «B», «C», «L», «P»… здається, «Q»… якісь інші. Це неважливо. Я добре пам’ятаю ці літери, бо саме з ними мучився найбільше, намагаючись запам’ятати відповідні комбінації. Коди, певна річ, забув — за стільки часу все змішалося. Зате я точно пригадую, що останні три букви англійського алфавіту — «X», «Y» та «Z» — кодують за допомогою чотирьох графічних знаків кожну.
Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення, Левко збагнув, якою є остання літера.
— «Y»?
— Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це «Y».
Сем дописав останню букву на аркуші й передав його другові.
Небо швидко примерхло. Темрява скрапувала з дерев і осідала поміж хлопцями.
— Get away[90], — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними…
— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифрування. Це не може бути збігом. За всі літери, крім «Y», я ручаюсь.
Українець м’яв руками смужку.
— І що ти про це думаєш?
Сьома кумедно вигнув ліву брову.
— Принаймні, хто б то не був, він розмовляє англійською.
Левко кисло всміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настроєві товариша, бо в самого жижки трусились. Росіянин продовжив:
— Якщо серйозно, то схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді, — Семен помовчав, а потому озвався: — А ти що скажеш?
Левко відвернувся, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) й мовив:
— Я гадаю, Сьомо, ми вже близько…
Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, але очей не підвела.
Перед ними шкварчало багаття, в’ялими язиками пережовуючи вогкі гілки. Українець зачерпнув пригорщу мокрого листя й кинув його у вогонь. Полум’я ображено засичало, та, підігріте зі споду палаючим брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим димом, чорніло. Лео закашлявся. Сатомі теж бухикнула, проте від багаття не відсунулась. Навпаки — обійнявши коліна руками, дівчина горнулася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами ще більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай надають першому.
— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?
— Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плечима.
— Утомилася?
— А ти хіба ні?
Левко кинув швидкий погляд за спину, переконуючись, що Ґрем відпочиває в наметі, а Сьома встромив у вуха навушники, й підсунувся ближче.
— Не знаю. Не так щоб дуже.
Дівчина не стала підтримувати розмову. Їй кортіло спитати, як довго їм іще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала, припускаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, доки припаси не вичерпаються.
Хлопець посунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки промовив:
— Сатомі, знаєш, я… ем… ну… давно хотів із тобою поговорити.
Він спробував надати голосу серйозності, натомість останній прозвучав, як благання про шпаргалку на екзамені.
— Кажи, — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.
У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітився. Після хвилинної паузи демонстративно відсунувся й озвався знову:
— Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.
— Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?
— Багаття.
— Можна говорити takibi, та це означає швидше «вогнище в будинку», тобто камін, зі значенням «багаття» його не вживають.
— Тоді як краще?
— Kyanpufaia.
— Кі-ян-пух… Ні… Кі-ян-па-хуря?
Японка всміхнулась і повернула голову. У мерехтливому відблиску вогнища ямки на її щоках стали одурманливо рельєфними. Левка кинуло в дрож від самого погляду на них. Йому страшенно закортіло її поцілувати.
— Та ні! Kyanpufaia.
— Кіампіфайя.
— Ось так правильно! — усмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно похідне від американського — camping fire[91].
Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, й собі засміявся.
— Не може бути! — комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський лад англійським словосполученням camping fire.
— Так. Я не обманюю!
— Справді? Дивина. Ніколи не думав, що японці щось запозичили в американців.
— Ми багато чого запозичуємо, — Сатомі на мить замислилась і виправилася: — Ми багато вчимося.
— Зрозуміло, — Лео задер голову. — А як по-вашому буде… небо?
— Hoshi.
— Хоші.
— Ага.
— А як… як будуть зорі?
