Мізинцем лівої руки він перевірив, що скеровує балончик пусковим отвором від себе, потім випростав руку, прицілився та натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившись із туманом, полетіла в бік загадкового силуету.
Обрис незнайомця, ще секунду тому лячний і загрозливий, раптом утратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.
«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслись, однак усвідомлення, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, що розверзлась у хлопця під ногами.
— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?
— Я.
— Що за запах? — росіянин уловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.
Українець не відповів і пішов у бік табору.
Біля вогнища Сьома нахилився до Левка та проказав на вухо:
— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба.
— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.
— Як?
— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — за приладами. Буде важко, та ми мусимо вшиватися звідси.
— «Garmin» іще ловить?
— Так. Ми зможемо йти.
«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гілку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не заперечив.
Невдовзі після полудня туман нарешті відступив, хоча хмари продовжували втримувати під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.
Коли повітря очистилося достатньо, щоб продовжувати похід без навігатора, Левко вимкнув його та спробував відшукати кам’яний тракт. Марно. Дорога зникла, наче й не було її.
Порадившись, хлопці вирішили не повертатися до місця останньої стоянки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника була лише одна поділка.
О пів на шосту, отаборившись, Семен вибрав момент, коли вони були самі, та запитав Левка:
— Ти щось бачив у тумані? — питання гризло його весь день. Він не покладався на Сатомі, а Левкові був схильний вірити. — Ти ж не просто так застосував ведмежий балончик?
Українець знизав плечима.
— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло приверзтися.
Сьома не відступав.
— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.
— І що?
— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демони, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.
— Тоді й ти знай, — Левко тупився вбік, уникаючи очей приятеля. — «Демон» затулив носа рукою та драпонув, підібгавши хвоста, коли я пальнув у нього з балончика.
«Дзвони» вдарили рівно о шостій.
Пум-м… пум-м… бан.
Бан.
Пум-м-м…
Із першими ударами Сьома схопився та непомітно відійшов від наметів.
У Швеції росіянин носив мобільний на шиї на спеціальній шворці, іноді закидаючи її до нагрудної кишені сорочки, іноді лишаючи просто теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі носив мобілку на шиї.
Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття й розмови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» та запустив диктофон.
«Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще коротка пауза. — Пум-м-м». Потому триваліша перерва, й знову: «Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м».
Через дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бумкання.
Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Висоцького раз за разом прокручуючи записані звуки.
Ніч із 9 на 10 серпня видалася спокійною.
Уранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як попереднього дня. Мандрівники змогли вирушити відразу після сніданку.
Дорогою Левко чотири рази наштовхувався на камені, що їх лише з великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід незайманим тропічним лісом.
О четвертій годині дня на індикаторі сили супутникового сигналу GPS-навігатора не залишилося жодної поділки.
Акурат о шостій — як куранти — прозвучали «дзвони». Бумкання лунало збоку і — що дивно — страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і більше не вбачали у «дзвонах» прихованої небезпеки. Вони почали сприймати їх як обов’язковий, хоч і непоясненний, атрибут подорожі.
Левко лаштувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та іншу повзучу нечисть. Семен піднявся схилом від струмка й став на межі табору, спостерігаючи за Левковими маніпуляціями. Однією рукою хлопець тримав зубну щітку й тюбик із пастою, іншою м’яв велетенський листок папороті.
— Лео, — зрештою покликав він.
Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоби посерйознішати.
— Що? — самими вустами промовив він, здогадуючись, що Сатомі й Ґрему краще не чути подальшої розмови.
— Треба поговорити.
