Над табором розкинулося гнітючо чорне небо. Де-не-де Левко ще розрізняв гілля високих дерев, проте понад ним, хай як напружувався, бачив лише масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промінчика. Жодного сліду зір. Хмари виглядали грубими й товстими — такими, що навіть з гармати не прострелити.
— Sora.
— Сора, — повторив він. — Майже як українською зорі.
Сатомі затихла. Левко не знав, як далі підтримати розмову, за що вчепитись, як повернути діалог у потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому через неперервну чергу режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть простежити сценарій. Режисер двічі за фільм утягував свого героя в лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені…» з героїнями — спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само закоханою індіанкою. На його думку, така «любовна» бесіда має неминуче завершитися надзвичайним, приголомшливим сексом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, від того нітився ще більше, і водночас… продовжував дурнувату гру в слова.
— А «зоряне небо»?
Якщо Сатомі й набридла забава, то вона цього тактовно не показувала.
— Hoshizora.
— Хошісора, — папугою повторив українець.
— Чудово, Лео. Майже без акценту, — звично по-японськи — без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.
Зрештою хлопець наважився й, відчуваючи, як холонуть руки, видихнув.
— Як буде «я тебе люблю»?
Японка змінилася на обличчі. Ворухнула бровами й кокетливо зиркнула на хлопця.
— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» в нас майже не використовують. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasu.
Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запаморочливо гарною, хоча тієї миті смолянисті зіниці практично зливались із чорнотою лісу навколо табору. Від цього Сатомі скидалася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не надто романтично, та Левкові було байдуже. Зараз або ніколи!
Він прохрипів.
— Айштеймас… — і наліг на дівчину.
Його порух вийшов смиканим і майже хамським, більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко відсахнулася. Розпаленілий Левко, вирішивши не здаватися, викотив очі, висолопив язика та посунув слідом, аж поки не притиснувся губами до вуст японки. Язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно зціплених зубів.
Пирхнувши, дівчина сховала підборіддя. Тоді відіпхнула українця й із розмаху заліпила йому ляпаса. Водночас із гучним «лясь!» від намету долинуло:
— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Ґрем стояв на ногах. — Ану відлипни від моєї дівчини!
Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?
— Що означає «відлипни»? Що… що означає «твоєї дівчини»?!!
Сатомі розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві й затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.
— Тільки спробуй іще раз до неї наблизитися!
Левко випростався та розвів руки, демонструючи, що не мав на думці лихого. Шкіра на вилиці палала, у правому оці набиралися пекучі сльози. Проте гірше за щоку щеміло серце. Дівчина… То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розпливалося недобре передчуття.
— Охолонь, друже, — вони з Ґремом стояли ніс до носа. Левкові це не подобалося. Він відступив. — Ти сказився?
— Ти більше не торкнешся її, бадді.
— Це не тобі вирішувати.
— Заткнись! Вона моя дівчина.
І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Отже, вперше теж не почулося.
— Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брову, пирхнув Левко. — Ти ж довбаний педик!
Ґрем метнувся вперед і грубо хапнув Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, готуючись до удару.
— Іще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!
— Ґреме, будь ласка… не треба, — самим порухом вуст попросила Сатомі.
Вищирившись, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.
— Та ти… — українець замалим не загарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, проте не думав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку.
— Я спав із нею, бадді!
— Що?
— Ґреме, ні, — застогнала японка.
Левко хитнувся. Кістки ніг мовби розтали, а в тілі раптом утворилася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі в собі, хлопець почувався, як мертвий жук, усі нутрощі якого виїли мурахи.
— Цього не може бути… ти ж…
— Я тебе зараз точно приб’ю!
— Та пішов ти!
— Сам пішов! Ми із Сатомі зустрічаємося.
Хлопець відступив іще на крок. Він не боявся, просто підсвідомо віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.
— Сьомо, — Левко не повірив.
Спочатку Семен на поклик не відреагував, зав’язнувши у хвилях класичної музики.
— Сьомо, твою мать! — загорлав російською Лео.
Росіянин відкинув навушники та звівся на лікті. Зрозумів усе з першого погляду.
— Скажи мені правду, — Левко тицьнув пальцем у Ґрема, — він голубий?
— Чувак…
— Сьомо!
— Лео, все непросто…
Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі та заговорив англійською.
— Це правда?
