До речі, під час мандрів, коли ми зупинилися біля велетенської писанки, щоб сфотографуватися біля неї, мені розповіли гарну історію, пов'язану з цим дивовижним і тепер відомим на весь світ пам'ятником. Ініціатором його спорудження був один кмітливий українець, який здогадався, в який спосіб здобути гроші, аби здійснити свою мрію. Так от, він знав, що головне — це правильно скласти документи й обґрунтувати своє клопотання так, щоб усі бюрократичні вимоги було виконано. Саме в той час у Канаді мали відзначати сторіччя місцевої поліції. Як тому дядечкові пощастило пов'язати столітній ювілей поліціантів з українською писанкою — невідомо, але гроші йому дали. І ось воно — чудове кольорове яйце стримить над землею, і до нього линуть і линуть туристи з усього світу. Бо другого такого немає ніде!
Мені пригадалася іще одна канадська історія, пов'язана з яйцями. По роботі я мала час від часу відвідувати двомовні — українсько- англійські школи і спілкуватися з дітьми, аби зрозуміти, на якому рівні вони володіють українською мовою. Дуже скоро я пересвідчилася, що заняття з вивчення укр. мови зовсім не схожі на традиційні уроки. Скоріше це нагадувало гру, забаву: учні відгадували загадки, малювали, співали, готували якісь дотепні розіграші. В одній школі мене вразила класна газета, в якій діти вирішили написати детективні історії про свою вчительку української мови пані Янду. Вони малювали карикатури на цю поважну пані, вигадували неймовірні історії про те, як вона переслідує бандитів, пірнає під воду, аби виявити таємний штаб злочинців, здирається на вершечок гори, де міститься криївка лиходіїв, і навіть летить у космос. При цьому сама героїня неймовірних пригод, читаючи ці побрехеньки, реготала так само, як школярі, і видно було, що разом їм добре й весело.
— А до чого ж тут яйця? — може запитати допитливий читач.
Просто саме в тій школі я помітила, що в одному класі у діточок на партах стоять коробочки, кошички, скриньки з… яйцями. Ті яєчка були дбайливо прикриті кольоровими ганчірочками, клаптиками хутра або плетеними іграшковими ковдрочками. На моє здивоване запитання, що ж це має означати, діти охоче розповіли, що отримали таке несподіване домашнє завдання. Аби уявити, яким вразливим є життя
новонародженого немовлятка, кожен із них мав цілий тиждень доглядати ось таке сире яєчко. Його не можна було ні на хвилину залишити без нагляду: треба було щодня брати яєчко з собою на прогулянку, на уроки, возити у машині чи на автобусі, який вранці привозив дітей на заняття, а ввечері розвозив по домівках.
У багатьох яєчка розбилися, у декого — тріснули, і тільки троє дівчаток наприкінці тижня продемонстрували неушкоджені яєчка своїм однокласникам і вчителеві. Можливо, завдяки такій простій, на перший погляд, грі діти вперше замислилися над тим, яке крихке й тендітне життя і скільки зусиль треба докласти, щоб уберегти його від небезпек навколишнього світу. І ніхто навіть не подумав про те, щоб підмінити розбите яєчко на ціле — а навіщо? Ти ж не зможеш поміняти свою дитинку на нову, кращу…
Одне з найцікавіших знайомств у Канаді — з представником африканського племені масая і водночас режисером і талановитим письменником Тололвою Моллелом. Познайомила нас журналістка Оленка Мельник — моя сусідка, а згодом і гарна приятелька, яка розповіла про цікаві й веселі Тололвині казочки й порадила перекласти їх українською. Ми зустрілися в університетській кав'ярні, де готували справжню італійську каву (запашну, міцну й неймовірно смачну), і я зрозуміла, що цей вродливий, високий і доброзичливий чоловік — особливий. Просто саме його існування, те, як він говорив, усміхався, підносив до вуст маленьку філіжанку кави, яка в його темній руці видавалася сліпучо-білою, заворожувало.
Можливо, він володів якимись таємними знаннями свого древнього африканського племені? І справді, згодом я дізналася, що в його роду були ворожбити й чаклуни, а сам Тололва виховувався в традиційних умовах: кочував разом зі своїми одноплемінниками саваною, вчився танцювати бойові обрядові танці, коли треба було якнайвище стрибнути вгору, вимахуючи дерев'яним списом, умів поцілити стрілою у жилу на шиї буйвола, щоб націдити в кухоль з молоком свіжої крові — головного харчування масаїв, коли вони пересувалися по голій, випаленій сонцем землі. І зробити це так, щоб не завдати шкоди тварині.
З давніх-давен і донині масаї вважають себе людьми вищого ґатунку і поважають лише тих, хто може дати їм гідну відсіч. Адже масаї завжди були відважними воїнами, які не знали страху і зневажали простих землеробів, нездатних захистити свої поля, домівки, дітей і жінок. Незважаючи на розвиток сучасної цивілізації, вони практично цілком зберегли традиційний спосіб життя.
