— Якось я знайшов три кокосові горіхи, приніс їх додому й посадив за будинком. Минув день, і в мене на подвір'ї виросли три величезні кокосові пальми з безліччю кокосів. Я заліз на найвище дерево, зірвав три кокоси і спустився вниз. Коли я розколов перший кокос — ви не повірите, — з нього вилетів… комар. У другому був метелик, а з третього випурхнула муха. І тоді я сказав сам до себе: «Оскільки це мої кокоси, які виросли з трьох горіхів, які я знайшов і посадив на власному подвір'ї, то це означає, що все, що е всередині цих горіхів, — моє!» Але в той час, коли я все це промовляв, комар, метелик і муха втекли. І відтоді я їх шукаю по всіх усюдах. І ось сьогодні, мої любі, я вас знайшов і врешті можу вас з'їсти! — Очі в Анансія зблиснули, і він ласо облизнувся.
Комар, метелик і муха розгублено перезирнулися. Вони розкрили роти, аби щось відповісти, але зрозуміли, що казати їм нічого. Адже вони не могли твердити, що розповідь павука — брехня. Бо тоді вони програють змагання і їх з'їдять. Сказати, що це правда, теж не можна — так вони підтвердять, що належать Анансію і він має право їх з'їсти. І тоді комар, метелик і муха втямили, що єдине, що їм залишається, це чимдуж тікати. Що вони й зробили під голосний регіт хитромудрого павука».
— Знаете, майже всі ці казки моя мама почула від своєї бабусі, а та — від своєї, так що половина моєї слави належить їм! — пожартував письменник, і вони з дружиною запросили нас до столу.
— А це правда, що українські козаки нічого не боялися, могли перетворюватися на будь-яку тварину і навіть зникати з очей ворога? — запитав син Тололви у Женьки.
— А звідки ти знаєш про наших козаків? — здивувався син.
— У нашій школі вивчають звичаї народів, що живуть у Канаді. І мені доручили вивчити й продемонструвати народний український танок гопак. В інтернеті я прочитав, що в гопаку замасковано прийоми таємної козацької боротьби, і вирішив, коли виросту, приїхати в Україну й дізнатися все про ці прийоми! Я так захопився вашою країною, що навіть почав читати книжки з історії, дізнався, що на ваших землях була Козацька держава і що козаки захищали кордони України від ворожих набігів. Вони носили на головах довгі чуби, не мали жінок і нікого не боялися. Зовсім як масаї.
Коли ж нащадок гордих масаїв довідався, що в нашому роду були козаки (дівоче прізвище моєї мами Гордієнко, і в родині збереглися перекази про те, що нашим предком був полковник Кость Гордієнко, котрий виступив проти московських військ на боці гетьмана Мазепи), він відчайдушно стріпнув кучерявою головою й пішов навприсядки під бурхливі оплески присутніх.
Для українців, що живуть у Канаді, церква не тільки те місце, куди вони приходять спілкуватися з Богом: молитися, ходити на сповідь, причащатися й думати про вічне. Насправді церква — це своєрідний клуб, навколо якого гуртуються українські родини, тут є недільна школа, куди ходять діти, тут збирається церковна громада на Різдво й Великдень, тут відбуваються спільні вечірки й святкові обіди. Оленка Мельник, моя канадська приятелька, розповіла, що усі нові церкви фактично побудовано на пожертви парафіян. А ще на гроші, зароблені від продажу… вареників. Так-так, українські бабусі збираються на церковній кухні й ліплять сотні й тисячі вареників із різноманітною начинкою. А потім ті вареники після служби Божої охоче купують господині, яким ліньки займатися цією досить марудною роботою. А гроші, вторговані на варениках, ідуть на побудову нової церкви. Ось такі добродійні вареники — один із безсмертних символів українського життя, традицій і смаків.
— От бачиш, — жартувала Оленка, — наш храм можна назвати Церквою на Варениках. Дуже романтично!
Взагалі, у Канаді з нашою культовою стравою сталася дивна плутанина. Річ у тім, що цю суто українську їжу привласнили поляки. В кожному канадському супермаркеті продається з десяток ґатунків вареників (звичайно, це
бліда подоба тих, що їх ліплять справжні українські господині), і називаються вони польським словом пірогі, і вважають, що їх батьківщина — Польща.
