До чайної щойно зайшли Іззі й Рафаель. Рафаель обнімав зведенючку за плечі, а та мало не плакала. Він побачив Робін (яка швидко повісила слухавку) й виразом обличчя показав, що з Іззі все погано, тоді щось тихо мовив до сестри. Та кивнула і пішла до столика Робін, а Рафаель лишився купляти напої.
— Іззі! — вигукнула Робін, підтягаючи стілець для неї.— Що з тобою?
Іззі сіла, і в неї з очей потекли сльози. Робін простягнула паперову серветку.
— Дякую, Венеціє,— хрипко мовила Іззі.— Мені так ніяково. Влаштувала казна-що. Дурепа.
Вона глибоко й рвучко вдихнула і сіла прямо — як дівчина, якій багато років казали випростати спину й зібратися.
— Просто дурепа,— повторила вона, і сльози хлинули знову.
— Батько щойно повівся з нею, як цілковитий покидьок,— пояснив Рафаель, який підійшов з тацею.
— Не кажи так, Рафе,— гикнула Іззі, якій по носі стікала чергова сльоза.— Я впевнена, що він ненавмисно. Коли я приїхала, він уже був засмучений, а я тільки зробила гірше. Ти знав, що він загубив золотий затискач для гаманця, подарунок Фредді?
— Ні,— без великої цікавості відповів Рафаель.
— Татко думає, що залишив його в готелі на день народження Кінвари. Йому якраз передзвонили, коли я прийшла. Не знайшли. А ти знаєш, як татко ставиться до Фредді — навіть тепер.
На обличчі в Рафаеля проступив дивний вираз — ніби йому сяйнула неприємна думка.
— А тоді,— тремким голосом провадила Іззі,— я неправильно написала дату на листі, й він зірвався...
Вона покрутила мокру серветку.
— П’ять років,— не витримала вона.— Я п’ять років на нього працюю і можу на пальцях однієї руки полічити випадки, коли він мені за щось подякував. Коли я сказала, що йду, він заявив — буквально — «тільки після Олімпійських ігор,— її голос затремтів,— бо я не хочу до того ще й дресирувати новачків».
Рафаель стиха вилаявся.
— Але він не такий уже поганий, правда,— швидко додала Іззі. Розворот на сто вісімдесят градусів вийшов майже комічним. Робін здогадалася, що це вона згадала свою надію передати місце Рафаелю.—
Задзвонив її мобільний. Іззі глянула на екран і аж застогнала. — Не Те-Де, тільки не це, я не можу. Рафе, поговори з нею.
Вона простягнула телефон Рафаелю, але той сахнувся, ніби від тарантула.
— Будь ласка, Рафе... будь ласка...
Зі страшенною неохотою Рафаель узяв телефон.
— Привіт, Кінваро. Це Рафаель, Іззі немає в кабінеті. Ні... Венеції теж немає... ні... Є тільки я, це очевидно, я ж узяв телефон Іззі... Він поїхав до Олімпійського парку. Ні... ні... я не... Я не знаю, де Венеція, знаю тільки, що не тут... так, так... гаразд... Тоді бувай...— він звів брови.— Кинула слухавку.
Він посунув телефон до Іззі, а та спитала:
— Чому вона так цікавилася, де Венеція?
— Вгадайте з трьох разів,— відповів дуже потішений Рафаель. Перейнявши його погляд, Робін відвернулася до вікна і відчула, що червоніє. Це що, Мітч Патерсон подзвонив Кінварі й навіяв їй цю ідею?
— Ой, та припини,— сказала Іззі.— Вона думає, що татко... Та Венеція йому за віком як донька!
— Якщо ти не помітила, те саме можна сказати про його дружину,— відповів Рафаель,— і ти знаєш, що вона за фрукт. Що далі вони в шлюбі, то більше вона ревнує. Тато не бере слухавку, от вона й дійшла параноїдальних висновків.
— Татко не відповідає, бо вона його доводить до сказу,— відповіла Іззі, й образа на батька потонула в антипатії до мачухи.— Вона два роки як відмовляється виходити з дому і покидати своїх чортових конячок. Тут раптом на носі Олімпійські ігри, в Лондоні повно зірок, і тепер їй конче треба до столиці, розчепуритися і грати з себе дружину міністра.
Іззі ще раз глибоко вдихнула, знову витерла обличчя і підвелася.
— Піду назад, у нас справ купа. Дякую, Рафе,— сказала вона і легенько поплескала його по плечу.
Вона пішла. Рафаель подивився їй услід, а тоді розвернувся до Робін.
— Іззі єдина приходила, коли я був за ґратами, розумієш.
— Так,— відповіла Робін.— Вона казала.
— А коли я мусив у дитинстві приїжджати до клятого Чизвелл-гаузу, тільки вона зі мною говорила. Я був мале байстря, яке розбило їхню сім’ю, тож вони мене ненавиділи до печінок — і тільки Іззі давала мені гратися зі своїм поні.
Він з ображеним виглядом покрутив каву в долонях.
— Ти, мабуть, була закохана у хвацького Фредді, як і всі інші дівчата, так? Він мене терпіти не міг. Називав Рафаелою і прикидався, ніби тато сказав усім, що я теж дівчинка.
— Жахливо,— мовила Робін, і замість гримаси на обличчі Рафаеля з’явилася несміла усмішка.
— Ти дуже мила.
Він, здавалося, не міг вирішити, казати чи ні. А тоді спитав:
— А ти бачила Джека О’Кента, коли приїздила в гості?
— Кого?
— Був там один, працював на тата. Жив на території Чизвелл-гаузу. Лякав мене-малого до чортиків. У нього було таке виснажене обличчя і божевільні очі, і щойно я заходив у сад, він вискакував ніби нізвідки. Ніколи зі мною не розмовляв, тільки лаявся, як я траплявся під руку.
— Я щось таке ніби пам’ятаю,— збрехала Робін.
