Ідучи до кабінету Іззі, вона міркувала над поведінкою міністра культури. Вибуховий гнів і параноїдальна балачка цілком личили, на її думку, людині, що опинилася в руках двох шантажистів, але думка Чизвелла про те, що йому міг дзвонити мрець, видавалася невідпорно дивною. За дві зустрічі він не здався Робін людиною, що може вірити у привидів чи кару Божу, проте (подумала Робін) у людях напідпитку проявляються дивні речі... і раптом їй згадався ощир на обличчі Метью, коли вони лаялися з різних кутів вітальні в неділю.
Вона опинилася вже майже поряд з дверима Віннового кабінету, коли зрозуміла, що вони знову прочинені. Робін зазирнула у кімнату. Ніби порожньо. Вона двічі постукала. Немає відповіді.
Менш ніж за п’ять секунд Робін опинилася біля розетки під столом у Ґерайнта. Витягнувши штепсель вентилятора, вона схопила підслуховий пристрій і тільки почала вкидати його в сумку, коли почувся голос Ааміра:
— Що це ви в біса тут робите?
Робін зойкнула, спробувала підвестися, сильно вдарилася головою об стіл і аж охнула від болю. Аамір якраз вставав з крісла, яке було розвернуте спинкою до дверей, і діставав з вух навушники. Вочевидь, він вирішив викроїти трохи часу для себе і послухати айпод.
— Я стукала! — відповіла Робін, потираючи потилицю. З очей струменіли сльози. Жучок був досі у неї в руці, тож вона сховала руку за спину.— Я не думала, що тут хтось є!
— Що,— повторив Аамір, наступаючи на неї,— ви тут робите?
Не встигла вона відповісти, як двері прочинилися на всю ширину. Зайшов Ґерайнт.
Цього ранку не було ні безгубого вишкіру, ні бундючної самозахопленості, ні сороміцьких коментарів щодо Робін на підлозі в його кабінеті. Вінн ніби усох і мав фіолетові тіні під очима
за скельцями окулярів. Він збентежено подивився на Робін, тоді на Ааміра. Той почав пояснювати, що Робін без запрошення зайшла до кабінету, а вона тим часом сховала підслуховий пристрій у сумку.
— Вибачте, вибачте,— заговорила вона, спинаючись на ноги. Робін рясно пітніла, паніка вже лизала краї свідомості, аж тут рятувальним колом блимнула ідея.— Це правда. Я збиралася залишити записку. Я тільки хотіла його позичити.
Чоловіки насупилися, а Робін указала на вентилятор, який від’єднала від розетки.
— Наш поламався. В кабінеті — мов у пічці. Я подумала, що ви не будете проти,— додала вона, звертаючись до Ґерайнта.— Я просто хотіла його взяти на півгодини.— Вона жалісно всміхнулася.— Чесно, я там мало не зомліла.
І вона відтягнула перед сорочки від шкіри — таки дійсно липкої від поту. Погляд Ґерайнта упав їй на груди, похітлива усмішка повернулася.
— Мабуть, не треба так казати, але спека тобі до лиця,— криво вишкірився Вінн, а Робін спромоглася захихотіти.
— Ну-ну, на півгодини ми його можемо позичити, хіба ні? — звернувся він до Ааміра. Той нічого не сказав, тільки стояв прямий, мов швабра, і з неприхованою підозрою дивився на Робін. Ґерайнт обережно взяв вентилятор зі столу і передав Робін. Та розвернулася йти, аж він легенько поплескав її над сідницями.
— Насолоджуйся.
— О, обов’язково,— відповіла Робін, у якої шкіра пішла сиротами.— Дякую, містере Вінн.
Чи я беру це близько до серця — що мені так перешкоджають, так заважають у справі мого життя?
Пошкодженому Страйковому сухожилку не пішла на користь довга прогулянка Аптекарським садом Челсі. Оскільки шлунок бунтував проти дієти з ібупрофену, він уже добу не вживав знеболювального і в результаті вдень у четвер сидів на дивані в офісі у стані, що його лікарі називають «відчутним дискомфортом». Протез Страйк притулив до стіни поруч, а сам переглядав справу Чизвелла.
Силуетом вартового на тлі кабінету здавався найкращий Страйків костюм, якого разом із сорочкою і краваткою він повісив на карниз. Під обвислими холошами штанів стояли черевики з чистими шкарпетками. На сьогодні було заплановано вечерю з Лорелеєю, і Страйк усе Облаштував так, щоб не довелося ввечері знову дертися до квартири на горищі.
Лорелея поставилася до його мовчання під час госпіталізації Джека зі звичним розумінням і хіба що з легкою образою відзначила, що, мабуть, жахливо було переживати те все самому. Страйкові стало здорового глузду не казати, що приходила Робін. Потім Лорелея запросила його — приязно, без гіркоти — повечеряти разом і «дещо обговорити».
Вони зустрічалися трохи довше десятьох місяців, і буквально щойно Лорелея п’ять днів доглядала його-інваліда. Страйк гадав, що буде нечесно й негідно просити її сказати те, що вона хоче сказати, по телефону. Подібно до костюма на вікні, на периферії Страйкової свідомості бовваніла перспектива необхідності знайти відповідь на невідворотне питання: «Яке майбутнє у цих стосунків?»
