Украинка против Украины полностью

До объединения с Польшей в Литве казакам жилось так: "Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. В князівстві Литовському всі землі були власністю державною і ділились на служби (по 200 десятин), їх роздавали, а за те ленник(привілейованик) мав постачати одного чоловіка на службу до війська, хто його не справляв — "службу" тратив… В XVI в. через татарські напади "служби" на півдні України розбирались неохоче, їх тоді уряд став роздавати громадам з тим же обов’язком: постачати одного вояка, а громаді давалась автономія адміністративна. Се, певне, початок козацтва. XVI в. спогадуються козацькі походи на татар і один бунт селянський (з ватажком козаком) проти подільської шляхти за землю. XVI в. козаків вже багато. Староста черкаський і канівський Шашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано". Никакой политической свободы не существовало. Экономически жилось полегче, чем под поляками: "В Литві селян-кріпаків не було, "холопи", здається, були бранці. Дев’ять десятих селян були зовсім вільні особисто і юридично, переважно безземельні орендарі, часом оренда була спадкова, тоді за неї платилась дань (часом натурою) або відбувалась військова служба".

Затем пришли поляки и украинский крестьянин стал холопом. Разумеется, кроме реестрового казачества (6000), которое верой и правдой служило панской Польше. О близости к польской шляхте и тосковал Шевченко (как типичное "варшавське сміття"). Так Украинка помогла вывести кобзаря на чистую воду. Хорошим подспорьем для нее были труды дяди, который в работе "Шевченко, українофіли і соціалізм" писал: "Найліпшою йому здавалась старовина ХVІ ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось. Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто ХVІІІ ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала "братерська наша воля, без холопа й без пана". Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині, кінець Дорошенка…). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той "атаман случайно сложившейся толпы", як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за "Историею русов", а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а "свавольним хлопам" радив різати носи й уха, що Дорошенко "торгував українськими головами" не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узяти воєводство в Московщині й що запорожці звали "преславного Дорошенка" "юдиним товаришем"; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, — не вернеться, то знов впиравсь, що "таки буде сподіватись, виглядати".