В 1895 году в газете "Буковина" появились две передовицы: "Наші національно-політичні відносини" и "Про своїх людей". Украинка отозвалась на них статьей "Безпардонний" патріотизм" и тут же отправила ее Павлыку для публикации в журнале "Народ": "Замість обіцяного "Волинського образка" оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь". Но классик есть классик. Статья, написанная в конце XIX-го века актуальна и сегодня. Автор иронизирует над теми деятелями (а сегодня таких — хоть отбавляй), которые любят говорить от имени не менее, чем всех украинцев: "Формулка "Барвінський + Вахнянин = руський народ" робить справді гармонійне враження". О Барвинском (которого Драгоманов называл "противний Барвінський") в примечаниях читаем:
"Барвінський Олександр Григорович (1847–1926) — історик української літератури, буржуазно-націоналістичний діяч, один з лідерів реакційної національно-клерикальної партії "народовців" та ініціаторів так званої "нової ери" — політичної угоди 1890 р., укладеної верхівкою "народовців" з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені. За незначні поступки "народовці" повністю відмовились від захисту інтересів українського народу, стали відвертими провідниками колонізаторської політики австро-угорського уряду. Пізніше — один з верховодів буржуазних націоналістів на Західній Україні". Даже читать противно. Оказывается, Львов является родиной не только Захер-Мазоха, но и "New Аgе". Другое примечание: "Вахнянин Анатоль Климентович (1841–1908) — письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем "народовської" партії та одним з ініціаторів "нової ери". Украинка, естественно, не согласна с обоими: "Ми думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно — pardon! добровільно — взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!)".
Статья в "Буковине" пугала бедных украинцев москалями и москвофилами, которые их могут уничтожить. Украинка ее высмеивает:
"Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, а ні москвофілом!" — така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу статті "Наші національно-політичні відносини", се ж кожний зрозуміє, що бути "знищеним без пардону" нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що "під захороною" наших добровільних кермачів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші "русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві" (се ж "цілий учений світ признав", то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпілі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі "мішанців", хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і "не мала нічого спільного з московською державою".
