Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".
Или еще компромат: Конисскому хотелось "слов’ян усіх в одній сім’ї побачить"… Ну куда это годится? То ли дело "европейский дом"! А писатель таким критикам отвечал:
Сергей Ефремов, один из последователей "батьки" Конисского, опубликовал в "Киевской старине" статью "В поисках новой красоты". Украинка не могла не откликнуться: "Зайнята була і полемікою проти статті Єфремова… Озивається давня Конищина і нудить мене від неї і поривається в мене душа нащадка Драгоманова". По словам биографа, "зачепив він і Лесю Українку "як критика, і як публіциста"… Леся вирішила пополемізувати з Єфремовим на сторінках тієї ж "Киевской старины" ("Паскудна приказка: "Не выносить сор из избы!" А куди ж його виносити? "В избу", чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата "забезднится")… Вона схилялася до думки, що й сам Єфремов, і його товариші, "виховані під егідою покійного Кониського", люди працьовиті, чесні й "з добрими намірами", а що Бог їм "талану і великого розуму" не дав, то вони з того не винні…" (7, 336).
В статье "Наше літературне житє в 1892 році" Франко на первом плане ставит Конисского и Нечуй-Левицкого. Но Украинку на мякине не проведешь. Племянница — дяде: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того "Чорного моря", а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв", а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено".
"Чайченко" — это псевдоним Б. Гринченко. Но о нем чуть позже. Пока черед И. Нечуй-Левицкого (1833–1918). Украинка смеется над его произведением "Над Чорним морем. Повість Івана Левицького. Львів, 1891". Драгоманов, критикуя повесть, цитировал приведенные выше слова из письма без указания на автора "як думку прогресивної української молоді". А "прогрессивная украинская молодежь" в лице племянницы рецензента в свою очередь откликается на дядину рецензию: "Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі "романи" то шкода й мови псувати…". Это она писала в 20 лет. А через 2 года — еще Драгоманову о том же: "Правда Ваша, що в "Зорі" оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як "На розпутті", "Поміж ворогами" і т. п. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!" Первое произведение — повесть Гринченко, второе — Нечуй-Левицкого.
