"Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хвороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку…" Психика ее мужа была не в лучшем состоянии. Зеров в качестве диагноза называет прогрессивный паралич (бывает при сифилисе головного мозга) с бредом величия: "Занедужав поет у Відні року 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. Перші ознаки паралічу виявилися року 1906-го. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня 1906 р. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і "заправлених солодощами духу". Вразлива психіка Франкова затаїла не одну "незагоєну рану" від них, і тепер, у 1906 р., коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: "Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені…" У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: "Тепер, обіймаючи всю цілість свого листування з Драгомановим, я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи…" 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті "Великий шум") свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка "Історія моєї хвороби" та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, "підносять проти нього найстрашніші докори" і потім вкрай змученого зоставляють "серед болотяної толоки край ліпіцької дороги". Дух Драгоманова радить йому повіситися".
Меценат Е. Чикаленко вспоминал: "Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко. Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив усіх немало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вимивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова сюди приїхав. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей, скільки йому слід, а решту класти назад. Певне, таким чином, у нього багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає. Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його" (16, 512).
