Отношение Украинки к Франко во многом определялись его отношениями с ее дядей. Зеров рассказывал: "Разом з усім гуртком часопису "Друг" Франко підпадає впливу Драгоманова. Листи Драгоманова до редакції "Друга"… підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією і сміливістю. Драгоманов з’ясував своїм кореспондентам всю незугарність їх літературної мови, відсталість їх художніх смаків, всю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціальну обмеженість в ставленні української справи. Це все були ідеї, які після того кілька раз повторювалися в програмних статтях молодшої генерації. Аж поки не лягли в основу політичної програми радикальної партії. Драгоманов ставляв представників "Молодої Галичини" (по аналогії з виразом: "Молода Німеччина") під впливом "європейського радикалізму й соціалізму". Франко належав до тих, що перші пішли за словом Драгоманова, стали його учнями: з кінця 70-х рр. починаються його зносини й листування з учителем, то бурхливі, то лагідні, повні затаєної і глухої боротьби двох рівної сили індивідуальностей, — такі неподібні до мирного вассалітету Павлика. Навіть видаючи листи Драгоманова до себе, Франко не міг поставитися до нього об’єктивно: "Драгоманов був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень, навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш-менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова". Але разом з тим — як хвилювався він, перечитуючи ці листи для видання! І як живо відбилося це хвилювання на передмові до першого тому: "Мені видається, що Драгоманов, певно, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене до себе зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною не педагогічно — це я писав йому колись в однім листі з гірким почуттям і це повторяю тут прилюдно з таким же почуттям". Під драгомановським впливом зложилася мистецька ідеологія раннього Франка. Драгоманов одвернув його від бульварного романтизму до французького натуралізму Золя… Драгоманов, строгий критик Франка-політика, громадянина, редактора, що часто закидав йому… "непослідовність", "скакунство", — любовно стежив за ним як повістярем… брав Франка під оборону, коли на нього нападався розлютований його відходом до науки й літератури Павлик: "Що Франко волів писати про апокріфи, а не про аграрні справи — на це його воля. Я сам пишу і про апокріфи — то не можу проти того виступати. Він завжди не твердий був у політиці (в повістях і віршах він не збивається)".
Франко "ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: "Я зовсім не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям "соєдинених" партій". В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань… В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: "nie kocham Rusinow". Він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак "правдивих характерів", силу "дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи". Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: "Nawet Rusi naszej nie kocham": ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як "раса", вона не імпонує; "як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?"… Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала цілу хуртовину обурення з боку галицької інтелігенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала аргументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: "Погана та птиця, що гніздо своє каляє". Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії:
В поэме "Похорон" ("психологічна автобіографія") герой, "відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу —
Я бачив, що ті лицарі завзяті, Що йшли в огонь і бились, мов орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як і вперед були.
