Забужко советует: "Треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова "одним пакетом": саме при порівняльному аналізі ці наші "Сократ із Платоном", Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного "українства", котре так само родом "від Драгоманова" (10, 347).
Михаил Петрович Драгоманов (1841–1895) родился в небогатой дворянской семье на Полтавщине. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета имени Святого Владимира. Здесь же преподавал историю. Стажировался в Праге, Львове, Гейдельберге, Цюрихе, Вене, Флоренции. Историк и публицист, литературовед и фольклорист, экономист и философ. В эмиграции 15 лет жил в Женеве. Последние годы жизни — профессор Софийского университета. Высоко оценивал П. Кулиша, считал его единственным из украинофилов, который может поставить украинское дело во всей его широте. Во взглядах обоих мыслителей было много общего.
"Українство" Драгоманова было таким: "А які ми руські — чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає". Вовсе не национальное стояло для него на первом месте: "В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національне є перше, головне діло, то ми поженемося за марою, або станемо слухати того, що всилюється спинити поступ людський і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма й спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі й його національності, охороні й зростові того, що в ній є доброго". Национальное по форме и прогрессивное по содержанию — вот его идеал.
По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця XVIII та початку XIX століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція XVIII в.". Но, с другой стороны, у того же Драгоманова, оказывается, имеется и диаметрально противоположная работа: "Леся Українка добре знала працю М. Драгоманова "Пропащий час. Українці під Московським царством" і використала її для своєї брошури". Драгоманов был неуловим как неуловимый мститель.
Отсутствовала у него "державницька ідея". В своих "Чудацьких думках" он констатирует: "Нігде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії". Идея государства вообще чужда Драгоманову. В его концепции государству противостоит идеал федерализма; унитарному государству он противопоставлял федеративный союз свободных самоуправляемых общин. Наиболее близким к своему идеалу он считал устройство Швейцарии, где провел много лет эмиграции.
Глядя на русских революционеров, Драгоманов не считал этот путь целесообразным. Он сохранял подчеркнутую этическую направленность своей философии. В статье "Шевченко, українофіли й соціалізм" он отмечал, что исторический опыт убедительно доказывает: "революції поставали більше од почувань, ніж од думки…; більше були консервативні, класові, ніж прогресивні…; більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи, і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба".
Для Драгоманова неприемлем не только "бунт", но и политическая революция. Ведь всякая революция в лучшем случае способна лишь изменить политические формы господства, но не имеет сил создать новый строй общественной жизни. Неприятие революции обусловлено неприятием позиции, при которой "цель оправдывает средства". Средства не могут оцениваться через цель, поскольку они существенно определяют и реальный характер цели. Негодными средствами невозможно добиться благой цели. Такие средства неминуемо трансформируют и цель, искажая ее вопреки идеальными намерениям. Поэтому в своей "Автобіографічній замітці" Драгоманов отмечает, что осуществление общественного идеала "можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".
Одни исследователи отмечают его революционность: "У "Передньому слові до "Громади" (1878) М. Драгоманов писав: "…простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання". А Франко в работе "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" — наоборот: "Не революція, а еволюція — се був девіз Драгоманова" (6).
