Винниченко жив і творив у середовищі із позитивістським інтелектуальним фундаментом, у середовищі, яке дивилось на світ крізь призму матеріялістичного, утилітарного світосприймання. Для цього середовища національне питання або було зайвим… або вкоротці, в купі з неминучим розвитком соціяльно-економічного прогресу, мало бути розв’язане. Національне питання узалежнювалося від матеріальної бази, від соціяльних структур, і тому воно відсувалося на другорядний плян. З цього погляду, воно не потребувало особливої уваги чи глибшого аналізу. Світогляд ліберальної і соціялістичної інтелігенції, що ставив матеріяльне вище духовного, загальне вище унікального, силою аргументу міг стояти і далі стоїть тільки по стороні високо розвинених культур пануючих великих націй, маючи тільки одне застереження: щоб асиміляція відсталих культур проходила без насилля, без ексцесів, а, так би мовити, закономірно.
Не всі українські соціялісти марксисти були готові погодитись із цим висновком, але, послідовно дотримуючись підставових принципів свого світогляду, намагалися знайти раціонально обгрунтовані аргументи для висунення проблеми українського національного визволення як передового завдання української інтелігенції… Теоретики націоналізму також вірили у прогрес і в здійснення демократичних ідей в суспільстві. Прогрес для них, одначе… означав у першу чергу не матеріяльний добробут, злиття культур чи націй, чого з оптимізмом очікувала утилітарно настроєна інтелігенція, а, в першу чергу, як висвітлення духовного багатства народу, розвиток унікальности культури кожної нації, як еволюцію від безформної одноманітности до сформованої різноманитности…
На відміну від його більш інтелектуально витончених побратимів із табору української соціялістично настроєної інтелігенціїї, Винниченка не хвилювали вище наведені ідеологічні протиріччя. Суддячи з його політичних есеїв і драматичних творів, ці протиріччя для нього немов і не існували.
Чому це так? Щоб відповісти на це запитання, треба розглянути ідеологічний світ Винниченка, треба висвітлити його розуміння марксизму. Комунізм, пише Винниченко, це "філософія життя людини, кляси і цілого суспільства в найбільш загальнім і найбільш індивідуальнім смислі. Комунізм включає всі аспекти буття людини. Комунізм є вищою гармонією психологічних і фізичних сил людини". Іншими словами, марксизм для нього — це ідея "всебічного визволення": визволення соціяльного, національного, культурного. Таке анархістично-тотальне визволення мала принести революція, розуміється, соціялістична, комуністична революція.
Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних, наївних виступах героїнь і героїв його п’єс… Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що "Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти есхатологічні й утопійні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівности і несправедливости в системі капіталізму, міт пролетарської революції і візія досконалого соціялістичного суспільства… Його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури". Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть, не було аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати "нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії".
Очевидно, не будет "аж надто великим перебільшенням" предположить, что у плодовитого Карла Маркса могла быть и "нешлюбна дочка". При этом наследственные болезни у "дочки" и "сина" были общими: "Трагедія Винниченка як політичного мислителя полягала в тім, що у нього були юнацька відвага і невгамовний порив (можна б це назвати, у світлі його інтелектуальної непідготовленості, навіть нахабством) піднести голову, щоб зібрати погляд на вершку ідеї, без послідовної витривалости переосмислити, переоцінити її, і без тої необхідної мужньої відповідальности політичного діяча чи мислителя прослідити, чи ця ідея вміщується в прокрустово ложе строго детерміністичної ідеології марксизму. Згідно з переконанням Винниченка, а це переконання залишилось в нього майже до кінця життя, вина не в ідеології, а в людях, які або сліпі через свою інтелектуальну обмеженість і надмір емоційности (табір націоналістів), або морально звихнені (провід більшовиків-п’ятаківців в Україні). Це переконання віддзеркалюється у його публіцистичних працях, але, передусім, воно найсильніше проявляється в його п’єсах".
