Марксизм В. В. исследует современный автор (С. Михида). Его выводы касаются многих (если не всех) украинских марксистов и марксисток. "Зацікавлення багатьох молодих людей у кінці 19 — на початку 20 століття соціалістично-комуністичними ідеями й революційною дійсністю, що мало на меті реально ствердити ці ідеї в житті, пояснюється перш за все тим, що в соціалізмі вони бачили альтернативу тогочасному молодому, агресивному, соціально не загнузданому капіталізмові… Тому цілком природно бачити молодого Винниченка в рядах революціонерів соціал-демократичного спрямування… Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що Винниченко, "бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав систематичної політичної освіти". Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а, скоріше, практичний характер, до якого додавався ще "бунтарський дух і зненависть до всякого начальства". Это же самое можно сказать об Украинке. Ее касается и следующее:
"Як невтомний революціонер, який займався практичною діяльністю… а головне — плідно працював на літературній ниві, Винниченко не мав часу належним чином студіювати соціалістичні вчення. При цьому Винниченко більшу частину свого свідомого життя був переконаним марксистом. Ярослав Пеленський навіть називав його "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею". І додавав: "Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення". А Лисяк-Рудницький зауважував: "З вчення Маркса і Енгельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його публіцистиці пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу". Незважаючи на це, з властивою йому сміливістю Винниченко береться за трактування марксизму, навіть більше — за створення схеми українського марксиизму, який, на його думку, слід розглядати не лише як партію, як економічне вчення, а й у тісному зв’язку з етикою, естетикою і філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала" з підзаголовком "Марксизм і мистецтво", опублікована в журналі "Дзвін" (1913), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму… При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком: "Марксизм — се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері — старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом".
Но кто был отцом ребенка — осталось тайной как для атеиста Винниченко, так и для атеистки Украинки. Однако рано или поздно все тайное становится явным: "Гадаємо, що цілком правомірно ставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця… Євген Маланюк бачив згубну дію комуністичного світогляду в його фактичному антигуманізмі. "В ядрі марксизму, — стверджував він, — корениться не тільки матеріалізм, як певна філософська система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо коли людину представалено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з духом, з Богом, — тоді вже людини немає цілком. Марксизм не тільки безбожний, він, історично беручи, є антихристиянським в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовим. У цім безперечний сатанизм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань". Хорошо сказано.
Но атеисты этого не видят: бесоодержимые в бесов не верят. Винниченко "трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно, що Винниченко не марксист, хоча й проголошує себе таким, а пропагатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. "І тільки один марксізм, — пише він, — дає задоволення свому непереможному, вічному стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер темно, тісно, тяжко. Хай гинуть наші сили в боротьбі, в трудних усиллях, хай на перший погляд сі усилля, ся боротьба безплодна, марна, — ми знаємо, ми віримо, ми бачимо далекий пункт, де ясно, де вільно, де радіусами зійдуться всі витрачені нами сили". А если уж "гинуть наші сили", то и подавно — "хай гинуть наші вороженьки" (классовые).
