В. Курашова приводит слова Ленина: "Драгоманов цілком заслужив захоплені поцілунки, якими згодом нагороджував його п. П. Б. Струве, що став уже націонал-лібералом". Как известно, Струве был теоретиком "легального марксизма", участником Лондонского конгресса II Интернационала (1896), автором манифеста I съезда РСДРП (1898). Затем перешел на либеральные позиции. После первой русской революции в сборнике "Вехи" поместил статью "Интеллигенция и революция", где поставил такой диагноз: "Идейной формой русской интеллигенции является ее
Биограф пишет: "Одні вбачатимуть в плодах його інтелектуальної праці одиноку синтезу "повного всестороннього розвою нашої нації", як М. Павлик, чи натхненно твердитимуть, як Л. Цегельський, що він — "найбільший Українець XIX століття, розум України". Інші ж не менш натхненно проклинатимуть і його самого, й творіння рук і розуму його, вбачаючи в них лише "синоним усякої політичної та соціальної деструкції" (7, 56). Одним из таких творений "рук і розуму його" была его племянница Украинка.
Автором слов о деструктивной деятельности Драгоманова был Иван Франко. И ему виднее. Не зря же "А. Кримський колись висловив думку, що Михайло Драгоманів дав Україні Франка".
Особенный интерес Украинки вызывало творчество Владимира Винниченко. Современный исследователь (Г. Костюк) пишет: "Леся Українка у статті про Винниченка вважала, що він уже першими своїми творами… підніс українську літературу до рівня західньоєвропейської й утвердив новий літературний напрям — неоромантизм, до якого й себе вона зараховувала". Как и она, он исповедовал национализм: "Українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної й державної — проймає наскрізь значну частину творів В. Винниченка… Сила імперії, природно, приваблювала багато талантів з народів, поневолених імперією. Через цю диявольську силу ми втратили тільки в письменстві: Наріжного, Гоголя, Короленка, Ахматову, Бурлюка, Волошина та багатьох інших. Це тривожило Винниченка протягом усього життя".
Как и она, он исповедовал атеизм. "Є ще один важливий аспект у творчості Винниченка — це аспеки релігійний: релігія і суспільство, люди і віра в Бога. Різні суперпатріоти і святенники закидають Винниченкові, що він атеїст, що в своїх творах проповідував безбожництво. Звичайно, атеїзм Винниченка питання не дискусійне. Він був чітко окресленим і принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомости Драгоманова, Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Стефаника та інших або, ширше кажучи, — вік панування европейського раціоналізму й просвітництва… Але Винниченко насамперед письменник. Він аналітик людських душ, характерів і творець живих образів… Щось подібне можна відчути тільки в драматичних сценах Достоєвського". Винниченко и сам напоминает некоторых героев Достоевского.
К. Квитка писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі". Это объясняется тем, что оба писателя фактически решали одну и ту же задачу. Современная нью-йоркская исследовательница (А. Процик) формулирует ее так: "Як у переважаючої більшості молодого покоління української інтелігенції тієї доби, політичний світогляд і творчість Винниченка також були позначені головно двома ідеологічними напрямками: соціялізмом і націоналізмом. Як розв’язати непримиримі суперечности цих двох течій (соціялізм базований на твердо раціоналістичних основах доби просвітництва і матеріялізму, а націоналізм на протилежних принципах романтизму) — було одним із ключових питань інтелектуальної еліти поневолених народів Европи.
