"Упаси нас, Господи, от друзей, а с врагами мы и сами справимся". Такую молитву могла бы вспомнить атеистка, прочитав о себе хвалебную статью Д. Донцова "Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка)" (1921). Похвалы "интегрального националиста" были такого "гатунку", что составители современной хрестоматии "Укранське слово" во втором издании своего труда решили вообще обойтись без этой статьи.
Донцов справедливо отмечал, что атеизм, социализм и национализм Украинки вызывали у нее неутолимую жажду революции: "Вона жила… в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму… Імперіалізм, соціалізм і націоналізм — ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, — що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси… Пробуджена туга людського "я" за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно прагнула вона. Сі сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Се був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, "червоних оргій", як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося "спалити молодість і полягти при зброї". Про се їм і нагадала Леся Українка!.. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх — у півсні — снували її сучасники-поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В неповгамовнім пориві, що захлиснувався в нестрімливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою сю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу. Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія — се було щось подібне до гвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лямент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду". Донцов был мастер комплимента: поэзия Украинки — "лямент збожеволілої людини", которая "пристрасно прагнула бурі".
"Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруження спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, — привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари "страшної і невсипущої війни", "страшної і невблаганної" борні. Збіжа урожайного краю ішли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу…" Правда, на предыдущей странице автор писал, что "вона жила в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму". Но особенно возмутило бы Украинку не это и даже не сравнение с кошкой, а это жалкое "волаючи рятунку". Она быстро объяснила бы этому "мыслителю", что тому, кто "пристрасно прагне бурі", не пристало "волати рятунку".
В свое оправдание Донцов напомнил одну мысль: "Є в нас щось мудріше, як голова", — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-небудь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се "щось", що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед". Феминистки легко разоблачат неуклюжие проявления мужского шовинизма, когда за сомнительными "комплиментами" скрываются сомнения в умственных способностях женщин.
