"Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Рука її все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". Вона все снить про якусь країну, де "люде гинуть у тяжкому лютому бою", де "панує смерть потайна"; про легенди, "закрашені у густу барву крові", де "річ іде про жертви та криваві події". Свої пісні вона рівняє зі спогадами "смутними і кривавими" забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з "кривавим змаганням"… Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як "на білих крилах червоніла кров". Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові мужність, чутливість і м’якість її віршам!". Донцов прав: ее многотомник вполне можно издать под названием "Так гартувалася криця" (но, к сожалению, оно уже занято). Что касается "надлюдської імагінації", вспоминаются слова В. Высоцкого: "Не все то, что сверху, — от Бога".
Однако что означает "відбирало її мові мужність"? Он сам-то понял, что сказал? Как бы не так. Она мужественно приветствовала любое кровопролитие: "З жахом, а може, й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю". Экстаз атеистки, верующей в небытие Божие, был преисполнен специфической "любви": "Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тільки вона розуміла її по-своєму. От так менше-більше, як середньовічний лицар, що уважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами. Але любові лагідної й тихої, що "повинна буть, як сонце, всім світити" — вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди…"
Как солнце, светит всем любовь Божия. Но здесь — совсем другой случай: "Ніщо її вже не натхне, опріч "помсти лютої жаги"… Вона мріє про "месників дужих"… Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі "фашизму" справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні". О, прекрасная вендетта! O, mamma mia!
"Читаючи сі прокляття, закляття і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, "що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити", а тепер сяють "далеким блиском"; "і руки ті неучені до зброї, що так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки", а що "тепера зводяться від судорог и злості"; і уста, "що солодко співали й вимовляли солодкі речі", а що тепер "шиплять від лютості", і голос, що "спотворився, неначе свист гадючий!" На вид сього пароксизму гніву тратиться почуття сучасності… Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ся слаба і недужа жінка!". Иностранное слово "пароксизм" в переводе означает припадок. А с "гадючим свистом" лучше всего рифмуются хрестоматийные слова кобзаря:
Далее незадачливый поклонник сравнивает дух Украинки с самыми темными страницами истории западного христианства: "Ся її віра так відрізнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринадцятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою науки Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра? Духовна аскеза — і Лютер, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро — і Торквемада? Катакомби — і хрестові походи? Серед сих двох бігунів, безперечно, до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви… Для неї існували лиш абсолютні самовистачаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблаганне: "мусиш!". Се ж були і засади Лесі Українки".
