"…Його ув’язнено за те, що він "ширив єресь", проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав: "Нема рабів божих, — єсть і повинні бути люди, вільні "тілом і духом". "Начувайтесь лиха", — сказав старий. "Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять яко писания "єретицьке", "поганське".
Дівча плаче, потім радиться з братом, що робити. Зважають, що треба поховати хоть найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховать. У ночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають в пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайдет і скарби — і дізнається великої мудрості: "Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!"
Такая вот жалостная история. Вспомним, что по Аристотелю "раб есть говорящее орудие"; одни люди рождаются по природе свободными (это эллины), а другие — по природе своей от рождения рабы (это скифы, славяне и прочие "варвары"). Это солнечная и светлая античность. На смену ей пришло очень "мрачное" средневековье, утверждающее вслед за апостолом Павлом, что для Христа нет ни эллина, ни иудея, ни раба, ни свободного, ни мужчины, ни женщины, но каждый — сын Божий и несет в себе искру Божью.
Кто-то предпочитает молиться Гелиосу. А почему не Зевсу? Почему не Аполлону или Дионису? Почему не всем, вместе взятым? Наверное, это — не принципиально. Лишь бы не Христу.
Этот замысел был записан в начале июля 1913 г. (последний месяц жизни Украинки). О. Пчилка вспоминала: "Коли я в початку липня прибула до Лесі на Кавказ, у Кутаїсі, вона, лежачи хвора в ліжку, однак поривалась думкою до своїх творів. Одного разу… згадала про свою обітницю, про ту поему, й сказала: "Ану, спробую зазначити, як би то воно виходило". Отож вона говорила, а я писала з її слів подаваний тут зміст її надуманої поеми. Проказуючи, Леся дещо зміняла: місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: "Ні, нехай "останнім акордом" буде молитва до Геліоса, — та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту. — Отак і буде! — додала Леся наостанку. — Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю". Та сьому бажанню не судилось справдитись! Зостався конспект".
Таким образом, бескомпромиссная борьба Украинки против христианства длилась до последнего вздоха. И даже после.
Еще в 1900-м году она писала:
Моя душа не буде "со святими", Не буде "вічна пам’ять" помені,Чужі мені пісні з словами тимиІ дзвонисі, потворимідяні.
Все было именно так, как она хотела. Львовская газета "Діло" писала: "Похорон був дуже урочистий, хоч духовенство не брало майже в нім ніякої участі. Така була воля покійної… Похід посувався в поваж-ній тиші. Церковного співу не було, бо духовенство не йшло за тру-ною…" Г. Палецкий вспоминал: "За добу до похорону стало відомо, що згідно бажання небіжчиці проводи домовини відбудуться без духовенства". Через год К. Квитка написал воспоминания "На роковини смерті Лесі": "В замітках газети "Киевская мысль" під час похорону Лесі Українки було написано, що, згідно з волею покійниці, в похоронному ході не брало участі духовенство і на труну не було кладено металевих вінків, тільки з живих квіток… В сьому є стільки правди, що авторка таких речей, як "В катакомбах", розуміється, не могла признавати ваги за церковними обрядами… Не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила (Коли не вважати на один ненадрукований вірш, про який писать ще рано. Цей вірш і не буде надрукований. Розпорядження)".
