"Свій мистецький дар Леся Українка, в усьому іншому людина цілком "по-драгомановськи" скептичного вишколу, суб’єктивно сприймала й переживала як явище суто метафізичної природи, свого роду "mania poetica", "певну форму нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може"і в стосунку до якої почувається як стародавні пророки — як та ж таки Кассандра, автор чи не alter ego, — інструментальним знаряддям, виконавцем необорної, ба й "деспотичної", зовнішньої волі: "ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюсь цього — що се за манія така?" — причому ця "манія" настільки сильніша від фізичної хвороби, що навіть цю останню змушує відступати: "я тоді тільки можу боротись з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможена сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожняя торбина". Імовірно, що саме цю свою "одержимість духом" їй якраз найменше й хотілося афішувати, і не лише тому, що всякий містичний досвід, навіть у такій "секулярній" його формі, як художня творчість, взагалі належить до найбільш сокровенно-інтимної сфери людських почуттів, а й із причин, сказати б, ідейних: ще раз наголошу, що свідомо, з переконання Леся Українка була не містиком, а, як тоді (і довгий час по тому!) мовилося, "людиною наукового світогляду", у термінології XIX ст. "вільнодумною", — і будь-яка містифікація й дотепер не з’ясованої до кінця "справжньою наукою" тайни творчости не могла не відпихати її, зокрема, відразною для всякого "вільнодумця" спекулятивністю" (10, 72). "Одержимість духом" (не-святым) у "вільнодумної людини наукового світогляду" — это далеко не редкость.
Забужко подчеркивает: "Що Леся Українка (точніше — Лариса Петрівна Косач) була абсолютно несвідома свого містичного обдаровання і, знов-таки як її Кассандра, на власний розсуд користуватися ним не вміла ("тільки бачила" те, що "показувано", і давала собі з тим раду виключно шляхом "перекладу" на мову художніх образів), видно вже з того, що вона повторює найпоширенішу, за Ямвліхом, "помилку початківців" — коли "божисту одержимість неслушно вважають рухом мислення в сполуці з даймонічним натхненням"… Саме на "рух мислення", очищеного від земних пристрастей, і покладається Леся Українка у своєму прагненні вступити в храм таємного знання, інакше званий гнозисом" (10, 222). В итоге такого бессознательного "сотрудничества" с духами и родилась эта ересь: "Її персональна "історія єресі" розбудовується в самостійний авторський гностичний міф" (10, 216). "Ліміт функції" її міфа — позасвтній, "рухаючий світилами", частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют" (10, 288). Таким образом, человек был материалистом и атеистом, но одновременно — еретиком и мифотворцем. Это говорит о расщеплении его личности. Для христианина такое состояние является типичным примером бесоодержания.
<p>1.15. Последний антихристианский замысел</p>
