Она считает, что Украинка создала "образ жінки-єресіарха", но сделала это не "свідомо й цілеспрямовано" (10, 93). В других произведениях еретическое мифотворчество также шло бессознательно: "Ця "домашня", "своя" версія гностицизму, незаперечна на рівні чуттєвости, жодним чином не могло конкурувати з західною за рівнем свідомої культурної репрезентації, "проговорености", як у лицарській літературі" (10, 282). "Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об’єктивне значення Українчиної міфо-творчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах "творчого методу"… очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не "ставить собі планом", і — продовжуючи цитату — "es kam ja von selbst!", "воно само так вийшло". А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним.
Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала ("я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі"), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним "пінцетом" деконструкції" (10, 283).
На самом деле, Украинка неоднократно декларировала свое мировоззрение. Забужко это прекрасно знает и характеризует ее как "вишколену на позитивістський лад "людину наукового світогляду". На словах она считала себя атеисткой и отрицала существование "духов". В действительности же они распоряжались в ее душе, как у себя дома. Это и было состояние бесоодержания. Об этом расщеплении личности Забужко пишет: "…Мислення Лесі Українки мало, за всіма ознаками, природу суто візіонерську, пророцько-шаманську, що саму її, як вишколену на позитивістський лад "людину наукового світогляду", не тільки не могло вдовольнити, а навпаки, радше бентежило ("що се за манія така?"). Як і її Кассандра, і всі "Кассандри" в європейській історії післяпророцької доби, у своїх несамовільних прозріваннях у майбутнє — не раз, далебі, так моторошно-точних! — Леся Українка "собі не вірила", ніколи не мала певности, чи то "правда родить мову", чи, чого доброго, навпаки, "мова родить правду", і взагалі, за інерцією "нормальної думки" (чи пак, "наукового світогляду"), воліла відносити всі такі "думи і мрії" на рахунок "поетичної фантазії". Ті ж із них, котрі в таку кваліфікаційну рубрику вже явно не вписувалися, заховувала виключно "для себе" й ніколи не публіковала (як-от вірш "Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?", один із "хімічно найчистіших у європейській ліриці, після св. Терези де Хесус, описів візіонерського стану)" (10, 221). Здесь же Забужко приводит точку зрения А. Макарова, который также писал "про її семантику "мрії" як поняття, що позначає візіонерські "гіпнагогічні галюцинації" в стані, пограничному між уявою і сном, "напівсні" (цит. по: 10, 221).
