Unknown полностью

Помикевичева. А не прийшло вам випадково на думку, що не нам турбуватися вашою нетактовністю...

Д з у н ь о. Ні, пані, бо перш усього було на гадці спи­тати за ваше здоров’я.

Помикеви ч. То й питайте себе здорові, а я тим ча­сом до фотографа зайду. Дякую тобі щиро, Мілено! (Цілує її в руку.)

Помикевичева. Прошу дуже, Ахіле! (Цілує його в чоло.)

Д з у н ь о. Гм... Яке це у скромній красі своїй — мо­гутнє...

П оми ке вич (на весь зріст оглядає себе у дзерка­лі). Це дійсно! У скромній красі своїй яке могутнє!.. Пан­ство, вибачайте! Відтепер мій час належить нації. Про­щай, Мілено!

Помикевичева. Па, дорогий Ахіле!

Помикевич повагом виходить.

Дзупьо. Як бачу, пані, ви також вже зпаєте!

Помикевичева. Знаю більше, як би ви припу­скати могли!..

Д з у н ь о. Дозвольте висловити мою глибоку радість...

П омикевичев а. Пане! Не радуйтеся ще...

Д з у н ь о. Ви, мабуть, не зрозуміли мене, Міллі.

П о м и к е в и ч е в а. На щастя, я вас дуже добре зро­зуміла, пане!

Д з у п ь о. І мимо цього мої обійми ждуть вас даремне, Міллі...

Помикевичева. Саме тому я мусила кинутися в обійми інших, пане!

Д з у н ь о. Ви жартуєте, Міллі.

По м и к е в и ч е в а. Л коли ви поклялися мені, ви теж жартували?

Д з у н ь о. Щира любов не знас жартів, Міллі.

Помикевичева. Еге ж, пане. Про це довідаєтеся незабаром, як я довідалася вчора...

Д з у н ь о. Ви довідались...

Помикевичева. Що ви па кожному кроці підло ломили присягу, пане?

Д з у н ь о. Маєте докази?

Помикевичева. Про них ви самі подбали, як це побачите за кілька місяців. Тепер—ви зрозуміли мій вчинок...

Д з у н ь о. Вчинок?

Помикевичева. Вчора рівною мірою заплатила. Це був... полум’яний протест стоптаного жіночого серця...

Д з у н ь о. Бідне серце...

Пауза.

Помикевичева. Дзуню! Ти плачеш?..

Д з у н ь о. Якось не хочеться плакати.

Помикевичева. Не хочеться?!

Дзуньо(здвигає раменами). Рішуче не хочеться.

Пауза.

Помикевичева. Значить...

Дзуньо. Значить — усе якнайкраще.

Помикевичева. Виходить...

Дзуньо. Виходить: я вас зрадив, ви мене, і нічого тут ламати — національну солідарність, як сказав би, напевне, меценас Помикевич.

Помикевичева. Зараз вийдете геть звідсіля!.. Ви...

Дзуньо. Маєте рацію. Саме хочу зійти купити наре­ченій чоколяди.

Помикевичева. Не забудете ви мене!..

Д з у н ь о. Зовсім певно! З пасолодою згадуватиму вас, пані! Не питай, чого в мене заплакані очі! (Виходить у канцелярію.)

Помикевичева, до краю схвильована, бігає по кімнаті, опісля

телефонує.