Unknown полностью

Норм а. Завтра піду до табору «ді-пі». А сьогодні чекатиму тут, може, сюди їх бог мені пошле.

Боб. Навряд чи пошле. Вони у себе сьогодні свят­кують. (До Анни.) Ви не зачиняєте на святвечір?

Анна.Трохи згодом. Коли гості фрау Мільх розі­йдуться.

Боб (до Норми). Ну що ж, пишіть, міс, поки їх ще не порозтягали по світу, як цуциків. А-а! Хотів би я цих ледацюг побачити за рік-два, коли вони вже вдосталь нагостюються в бразільських мішанців і в британських шкарадників, що тричі їли б одне й те саме. Ось де до­танцюються халамидники до сьомого поту!

Н о р м а. Ви несправедливі, ви обурливо несправед­ливі, сержанте! Невже ж ви не можете цього зрозуміти?

Боб (подивився на неї спідлоба). А ви, випадково, не з армії спасіння, леді? Я про це ще сьогодні ранком подумав. Жаль, що вашої армії не видно було в Арден­нах! * Ото було різдво! З нашої роти чоловік дванадцять у живих лишилося. Це був би урок для вас, леді. До смерті не забули б...

На вулиці залунала поліцейська автомобільна сирена раз

і другий.

(Боб встає.) Немає на вас кари! Ото бояться, щоб, чого доброго, без них не куликнув. (До Анни.) А ти чого ви­трішки продаєш? Все одно не куплю. Той твій кривий тут ще ввечері не об’являвся?

Анна.Ні!

Б о б. Не тепер, то в четвер ребра йому поламаю. Так і скажи! (Підходить до дверей і звертається до Норми.) А ви, леді, будьте обережні! По цьому місту блукають ночами упирі.

Норм а. Ох, бачу, бачу...

Б о б. Отож! Мері крістмас, леді. (Вийшов.)

Зараз після того загарчав і стих вдалині мотор «віліса». Норма

швидко піднялася і підійшла до Анни.

Норма. Послухайте мене! Насамперед... Я хочу про­сити у вас вибачення за цього нахабу-сержанта і за всіх йому подібних. Я недавно приїхала до Європи і, повір­те, не пізнала моїх земляків. Може, це війна зробила, не знаю. Я взагалі мало, дуже мало знаю, а ще менше ро­зумію, і в цьому я тільки тепер переконалася. Після то­го, як побувала сьогодні у вас, після того, як я погово­рила ще з деким, я весь час билася з думками: невже ж у душах багатьох наших людей поселився упир нацизму? І невже ж нам усім тільки здається, що ми крокуємо вперед, а пасправді — давно вже збилися з дороги і по­вертаємось у морок минулих віків? Такі питання поста­ли переді мною в цей найсумніший святвечір у моєму житті, і я не можу знайти відповіді.

Анна(пильно подивилась на Норму). Цей вечір для нас також невеселий, та якби не втручання однієї американки (всміхнулась), дуже схожої на вас, леді, віп був би ще сумніший. Сержанта Фобера справедливо про­звали Ведмежою Лапою.