— Боюся, що говоримо на зовсім інших мовах, місіс. Якби не відвага солдатів Сталінграда, то хто знає, чи «Куїн Мері» * не віз би сьогодні до якогось з європейських портів черговий вантаж уже американського палива для крематоріїв Дахау і Освенціма. Ні, місіс Маккарді. Ваш син не загинув даремно.
— Дякую,— кинула сухо.
Ми довгий час мовчали, не відриваючи очей від далечі, що насувалась на нас лісистими, грізними горбами, а потім, наблизившись, розступилась і розвіювалась, як учорашній сон. Нарешті моя цікавість перемогла.
— Насмілюсь пригадати вам, місіс, що ви не поставили крапки над «і». Ви, може, мали на думці Індонезію?
— Ох, сер! Не нагадуйте мені в такий чудовий ранок про наших англійських родичів. Якщо вони дізнаються, що про них так багато говорять, можуть, чого доброго, луснути від зарозумілості. Інша справа, що то був би, мабуть, найкращий вихід з ситуації.
— Це голос шотландської крові?
— Ні, це голос американської крові. Шотландське прізвище залишив мені чоловік. Ви, здається, мали вже не одну нагоду спостерігати взаємини між нашими «джі-ай» і томмі.
— Так, це обопільна «блискуча ізоляція».
— Я б це інакше назвала, але хай буде по-вашому. До вашого відома, мене не англійська політика бентежить. Від британського аристократичного вола наївно було б вимагати чогось більше, як шматка тухлого м’яса.
— В більшості випадків цю політику важко відрізнити від американської, не так?
— Ви вгадали. Найбільше дратує, ні, бісить мене, коли чую або читаю ці нестихаючі компліменти наших нинішніх світил над могилою президента, що поклявся звільнити людство від війни, злиднів і страху. Це вже щось гірше, ніж лицемірство, це — цинізм.
Обурення місіс Маккарді мало всі елементи щирості; її голос зливався тепер з гнівним рокотом мотору, що саме долав висоту.
Трохи згодом вона додала:
— Найсумніше те, що народи не бачать трагізму ситуації або не хочуть бачити.
— Народи тут ні при чому, місіс.
Місіс Маккарді з іронією закопилила губи.
— Коли дивитись з висоти ваших принципів, то це, може, так. Але дозвольте мені мати власну (треба було чути це «власну») думку; думку, народжену, зрештою, юнррівським досвідом.
Розмова ставала цікавою. Я визнав за потрібне поспішити місіс Маккарді з допомогою.
— Сподіваюся, ви погодитесь зі мною, що цей юнр- рівський досвід дорого обходиться народам, і боюся, що обійдеться ще дорожче...
— Безперечно. Є святощі, якими не можна торгувати безкарно.
— Таким чином можна втратити не тільки моральний кредит...
Місіс Маккарді зиркнула на мене скоса: